Грузія автостопом. День 4. Местіа – Местійська траса – Транскавказька магістраль – Кобе – Казбегі

Местіа. Спозаранку збираємось в путь. У родову башту 13 століття, на жаль, потрапити не встигли за браком часу.

Та перед самим від’їздом, гостинний Р. показав нам родову церкву свого клану – тисячолітній храм Преображення Господнього з унікальним як для сванських церков зовнішнім розписом (який, на жаль, під дією снігів, дощів, холоду і сонця ледь-проглядається на текстурі старовинного муру).

Натомість внутрішні фрески, законсервовані Р., збереглися в набагато кращому вигляді – розписи займають усю внутрішню площу мурів і склепінь від верху й до самого низу.

Верхній, наземний ярус церкви, відкритий для усіх туристів та місцевих прихожан, прикрашений розписами 13 століття.

Нижній, підземний ярус, доступний далеко не для всіх, містить старі фрески 12 століття, під якими схований неймовірно древній шар сванських розписів 10-го (!) століття зі слідами пожежі тисячолітньої давності. Сама “підземна” церква була побудована у 9-му столітті…

Перебуваючи у таких місцях, душа німіє у священному благоговінні перед проявом вічного, перед вічними цінностями пращурів, що збереглися під строгим і смиренним наглядом нащадків.

Ця глибинна відчайдушність захисту предковічного, а точніше непохитне тримання стягу родової пам’яті, возносить благородство, честь і гідність сванів до рівня навколишніх льодових вершин. У таких людях, їхніх жестах, рухах, словах і поглядах відчувається непомірна сила духу, помножена на силу поколінь дідів-прадідів.

Ця внутрішня сила, честь і гідність – поняття, нещадно девальвовані в глобал-цивілізації, у сванах настільки явні, настільки матеріалізовані, що потрапивши сюди зі звичного міського середовища починаєш жахатися аморфності, награності і дріб’язковості власних, таких звичних і буденних слів, дій та вчинків…

Що вражає найбільше, у сванів не спостерігається жодної бравади, хизування чи демонстрації своїх найсильніших рис, вони настільки певні власної гідності, що вона цілком автономно “сквозить” крізь їхні буденні розмірені (флегматичні?) слова, чіткі рухи, строгу і прозоро-чисту міміку.

Вони бережуть віру, пам’ять предків і традиції роду не напоказ, не “для годиться”, навіть не зважаючи на “а шо ж людоньки скажуть?”

Це те, без чого вони не можуть жити.

Про це від них прямо навряд чи почуєш: настільки Це вроджене, запрограмоване і буденне.

Це можна лише побачити на власні очі, побувавши у Сванетії, придивившись на їхні діяння, послухавши їхні тости, котрі починаються “За Бога”, “За Сакартвело”, а завершуються не “на коня”, а “За Пресвяту Богородицю, покровительку нашої Грузії”.

Местійська траса і транскавказька магістраль

Тим часом ми вирушили з Местії на рівнину на потужному Subaru з Т., братом Р., котрий якраз повертався додому у Квемо Картлі і міг довезти нас через транскавказьку магістраль аж до Воєнно-Грузинської дороги. Це була велика удача, оскільки ми економили 1-2 доби, які прийшлося б потратити на пошук попуток.

Проїжджаючи маршрутом Местіа – Джварі – Зугдіді – Кутаїсі – Горі – поворот на Тбілісі перед р. Арагві., ми мали багато часу для спілкування. Дізнанились масу нового.

- У селі Бечо перед Местіа на початку 2000-х діяла банда рекетирів, серед яких крім центрального сванського клану були і найманці з сусідніх кавказьких народів та 4 росіяни. Навіть, щоб просто проїхати до батьків у Местіа, приходилось зупинятися перед кулеметом, направленим на трасу з кущів і домовлятися з рекетиром: своїм, сванам, інколи могли скинути таксу за проїзд зі 100 доларів до 30-ти…

- Саакашвілі, відразу після приходу до влади, вирішив ситуацію, нанісши кланові неочікуваний і зовсім недемократичний удар: розбомбив бункер шляхом аеро-атаки. Результат: десяток загиблих. Решта банди і її підсобники накивали п’ятами або перекваліфікувались у законослухняних мирних жителів.

- Саакашвілі, на думку Т., не тільки диктатор і командний лідер, а й великий новатор. Щодо новацій є багато незадоволених – саме на цей сегмент і орієнтується Іванішвілі.

- Цікава і трагічна історія про конструктора кілометрового тунелю по транскавказькій магістралі між Західною і Східною Грузією. Виявляється тунель прорубували з обох боків, а відповідальність за правильність маркшейдерських розрахунків ніс конструктор. Час здачі проекту наближався, а обидві бригади ніяк не могли зустрітися.

Конструктор важко це сприймав: думаючи, що зробив непоправну помилку і пустив на вітер мільйони бюджетних коштів, покінчив життя самогубством. На наступний день, дві бригади з протилежних кінців гори зустрілися, якраз у тому місці, яке розрахував бідний геній. Як бачимо, не варто сприймати слово “дедлайн” надто буквально…

- Красиві і під лінійку побудовані квартали з єврочерепицею біля м. Горі – це житло, побудоване за наказом Саакашвілі для біженців з Південної Осетії та Абхазії. Так само біля Горі, але вже справа від траси, вилискують на сонці нові армійські казарми: кажуть, президент після російсько-грузинької війни 2008-го кинув великі фінансові ресурси на технічне переоснащення армії та поліпшення життя військовослужбовців.

- На автобані Горі-Тбілісі висять електронні табло, які показують швидкість руху кожного авто. І в разі перевищення – кожен раз нараховують окремий штраф, який згодом надсилається власнику по е-мейл. Добре, коли один, а не з кожного табло окремо…

Воєнно-грузинська дорога

Висадились якраз перед річкою Арагві на Воєнно-Грузинській дорозі, на розвилці Казбегі-Мцхета. Нам же треба далі рушати у протилежний від древньої столиці бік – до Степанцмінди (колишнє Казбегі). Нас відразу підібрали два грузинські братки на мерсі-позашляховику. Виявились дуже гостинними, пригощали усім що мали – водою, булочками, фруктами.

З огляду на разючу невідповідність між бойовим виглядом і надмірно гостинною поведінкою “братків”, постійні зупинки біля придорожних лотків та магазинчиків із запасанням харчами, постійне підмигування і специфічний сміх, а також через їхню слабку російську, у мене почали закрадатися сумніви у щирості їхніх намірів.

Проте, як виявилось згодом, я дарма тривожився. Запрошували, до речі в гості (на щастя не надто наполягали). Запитували, за яку ціну можна “нормально погуляти з місяць” у Києві.

Менше з тим, нас провезли “з вітерцем” на найвищі відроги Кавказу. Подолавши суворий, вітряний і роздовбаний наче танками Хрестовий перевал, нас висадили за кільканадцять кілометрів перед Степанцміндою у селі Кобе, оскільки “браткам” треба було їхати у бокове глухе село, де у них паслись їхні стада…

Словом, це був яскравий прояв грузинської гостинності, яка не знає ні класових, ні кастових, ніяких відмінностей. Всі – від явних “злодіїв в законі” і “братків” на шикарних позашляховиках до найбідніших селян-землербів проявляють разючі для західної людини жести турботи і поваги до подорожніх.

Кобе

Отож ми висадились біля скотарського села Кобе на Воєнно-грузинській дорозі. Вечоріло… Холодало…

Машини йшли рідко. І більшість – російські або у протилежному, тбіліському напрямі. Шансів, щоб нас, із синьо-жовтим стягом, підібрали зменшувались зі швидкістю настання гірської ночі.

Дивимось на гори Хевії. Вони зовсім не такі, як у Сванетії. Якісь пустельні, аскетичні, більш суворі, простіші і страшніші. Немає дерев. Рослинність дуже скудна. Згадуємо прекрасні і захоплюючі, але такі ж аскетичні панорами гірськолижного курорту Гудаурі, який лишився кілька кілометрів позаду за Хрестовим перевалом. І дивимось на роздовбану Воєнно-грузинську дорогу, по якій все рідше і рідше проїжджають автівки.

Коли ми вже змирились із своєю участю і почали приглядати місце для палатки, на зупинку під’їхав не то “пазік”, не то маршрутка з табличкою “Тбілісі-Казбегі”, перенаповнений селянами з навколишніх гір. Водій нам чомусь зрадів і звелів завантажувати рюкзаки в повністю забитий задній багажний відсік, сам їх притрамбував, а нас запросив до салону. Перші зупинки ми їхали в карколомних позах серед таких же набитих, мов оселедці, тіл.

Степанцмінда (Казбегі)

По ходу висадки пасажирів у гірських селах, у салоні ставало вільніше. Коли ми в’їхали в нічну Степанцмінду і почали запитувати в водія про можливості для нічлігу, той сказав лишитися, хоч усі пасажири вже вийшли і повіз нас до будинку своєї “матушки”, принагідно розповідаючи свої армійські літа. проведені в Україні.

“Матушка” нас прийняла в своїй господі за окрему плату в 15 ларі за особу. Спали в залі на підлозі у своїх спальниках. У підвалі був душ і туалет. Проте серед ночі нам вже не було куди діватися.

Перед сном глянули з ганку на нічне місто, яке лежало внизу. Над містом височіла і світилась прожекторами церква Гелаті Самеба на фоні темного силуету грізної гори Казбек, відомої з дитинства по картинці на пачці однойменних радянських цигарок…

Автор: Роман Корнилюк

Опубліковано у Автостоп, Грузія, Екскурсії, Паломництво, Сванетія, Хевія | Теґи: , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.