Грузія автостопом. День 1′. Батумі – Поті – Зугдіді – Джварі

Батумі. Аеропорт. Прилетіли в столицю Аджарії о 3-й ночі. Домовились з такистами за 20 ларі доїхати до моря. Торгівля велась починаючи з 40 ларі (як потім вияснилось, справедлива ціна була – 8…) На нас таксисти дивилися з подивом. Хотіли везти в курортне містечко Кобулеті, але ми просили висадити нас прямо на трасі біля найближчого моря, так як в населенному пункті не можливо “стопити”.

На шляху, таксист зупинив біля обмінника. Курс buy-sell: 160-161 ларі за 1 долар. Поліція працює. Злочинності нема. Старі житлові будинки, але нові державні проекти.

Викинув нас на виїзді з Батумі біля автозаправки. Зліва за грядою валунів шуміло темне нічне море. На водою світив величезний південний місяць, а вдалечині – нові хмарочоси модернізованого Батумі. Посиділи півгодини на камінні. А Сашко пішов до бензоколонки розпитати, як тут зі стопом справи, і коли приблизно звідсіля можна виїхати.

Підтягнувшись з рюкзаками до прозорого поліцейського відділку на колонці ми викликали масове здивування у робітників: 3:40 ночі все-таки… Вони були дуже чемні, але насторожено розглядали нас, випитуючи звідкіля ми такі з’явились і як тут опинились. Запропонували кави. Ми не відмовили гостинності. Завелась неспішна розмова, що тягнулась до шостої ранку.

Іраклій. Вивчився на юриста в МГУ. Коли почалась напруженість російсько-грузинських відносин, вирішив покинути Федерацію і вернутись на батьківщину.

Та тут, незважаючи на свою освіту, а точніше “завдяки” їй має певні трабли – знання російської нікому не потрібне – роботи мало – в пошані англійська. Мусить поки працювати на бензоколонці і радіти хоча б такому шансу.

Каже, що жалкує за витрачені на навчання роки: якби раніше завів сім’ю, то діти уже б підросли, а так лиш нещодавно оженився.

десь під шосту ранку Іраклій підсадив нас на маршрутку, яка прямувала на Тбілісі у якості автостоперів.

Проїжджаємо Кобулеті, Урекі… Чудові і чомусь порожні пляжі за платанами і соснами, в які хочеться приїхати спеціально для морського релаксу.

Доїхали до повороту, 10 км недоїжджаючи Поті. Місце для стопу супер-незручне. Заплатили по 50 тетрі за автобус до центральної площі Поті.

Колхідська низовина

Поті. Прохід з центру до потрібної окраїни відбувався у прямому сенсі в … поті. Сонце зійшло наверх і нещадно палило. Нас знову підібрав добрий маршрутчик, підкинувши до повороту на Зугдіді по трасі, що вела на Сенакі. Там нам зупинився поліцейський, який гнав як шалений, однак був дуже врівноваженим і слухав кльову музику.

Зугдіді - столиця Мегрелії, там ми надовго підзастряли. Через хвилин 20 після того, як купили у сільському магазинчик лаваш і дві пляшки жаданого льодяного боржомі, роззирнулись і побачили, що стоїмо якраз біля старого кладовища. Можливо тому, ніхто не зупинявся?

Хоча ні, мали знайомство з місцевими крутими молодиками, які зупинились на машині, деякий час говорили і втикали на нас, а потім підійшли, потисли руку, спитали хто ми і звідки з виглядом “повелителів усія Мегрелії”. А потім відійшли на 5 метрів. Потеревенили між собою. І аж  через хв. 20 змились. Ми також вирішили змінити місцеположення, адже стоп ніяк не йшов. Пройшлися вбік аж до якогось довго-протяжного присілка. Нас виручив грузин, що 20 років прожив у Білорусі.

Гоча, сам родом із Абхазії. Натхненно описував Сванетію, енергійно розмахуючи руками, в той час як кермо самостійно управляло машиною на шаленій швидкості:

“О, Сванеті! Яка це прекрасна гірська країна! З яким до неймовірності чистим повітрям! А яка кришталева вода! І, водночас, це суворий край з неприступними гірськими хребтами та страшними дорогами, з мужніми і войовничими жителями!”

Далі була експресивна оповідь про життя в Мінську, повернення додому. Не знав що сказати у відповідь поліцейському: бо за десятиліття життя закордоном на мить забув рідну мову.

Нарікання на втрачену Абхазію. Ось там, за рікою – мій дім, але я не можу туди потрапити – ці *** не пускають мене туди, там тероризм, там анархія, там корупція. Як тільки моя нога ступить на отчий край – мені  не жити.

Тільки після перегляду документального фільму пітерських режисерів “Уроки русского”  я зрозумів усю глибину болю, що викликав цей крик душі реемігранта…

Джварі.  Вийшли у прямо перед початком водосховища. Перед нами стіною стояли передгіря Сванетії. Відчувався в повітрі кришталево-чистий подих гір. Спека була не такою нестерпною як раніше.

Сван, що зараз живе в Оренбурзі. Довіз до Бечо по шалених серпантинах, численних тунелях і з висадками попити найсмачнішої у Грузії джерельної води.

Автор: Роман Корнилюк

Опубліковано у Автостоп, Аджарія, Грузія, Гурія, Екскурсії, Мегрелія | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.