Чорногорія автомобілем: 600 км за 7 днів

Автор: Назар Луговий, фото: Андрій Бартош

Невеличка передмова про саму Чорногорію: 27% території – заповідні зони, населення Чорногорії – 625 000, густота населення – 45 чол./км.кв., 65% населення спілкується сербською мовою, 22% – чорногорською, 70% туристів – росіяни, російською мовою також переважно володіють або її розуміють.

13.07.2013.

Київ проводжав нас відмінною літньою погодою. Вилетіли із аеропорту Жуляни без затримок. Чартер «Khors»не розчарував ні літаком, ні харчуванням, ні обслуговуванням протягом польоту. Летіли 2 години. Температура за бортом -41 на висоті 11 тис. м., там все як завжди, незмінно. Лише хмари щоразу інші.

Аеропорт в Тіваті зустрів нас привітно, в Чорногорії було спекотно. Вперше була нагода пішки прогулятися від літака до самої будівлі аеропорту у супроводі працівників в жилетках яскраво-зеленого забарвлення.

В офісі Авіс взяли автомобіль на прокат й вирушили згідно запланованого маршруту. Автомобіль Dacia малолітражний (1.2л). Лише трохи згодом ми зрозуміли, що йому не вистачає потужності везти 4 дорослих та 2 повні валізи. Але зрештою звикли до нього й водій у нас був відмінний.

Було спекотно й вже першу зупинку ми зробили за 20 хвилин, біля пляжу Яз, трохи не доїжджаючи до м. Будва. Адріатичне море бірюзового кольору, чисте й прозоре, доволі прохолодне як для такої спеки, але пізніше воно нам вже не здавалося прохолодним. Відпочили на морі годинку й поїхали далі.

В Будві поблукали стінами давнього фортифікаційного міста, заселеного маленькими сувенірними магазинчиками та ресторанчиками, поринули подумки в стародавні часи Чорногорії.

Наша перша ночівля у містечку Вірпазар. Містечко має в собі 1 вуличку із близько 20 приватними будиночкамив ньому. Розташоване на березі Скадарського озера. Познайомилися із місцевими мешканцями, які із пошаною та захопленням надали нам житло, нагодували домашніми стравами та допомогли поринути в глибину Чорногорських традицій та культури.

Ніяких готелів та відомих ресторанів. Все по-домашньому, із перших рук бабусі Беби, її сина Сави, його сім’ї та їх песика Боббі :-) . Приємно здивував кондиціонер – провід із вилкою кондиціонера не дотягується до розетки лишень на якісь 2-3 см :-) .

14.07.2013. 4:45 ранку.

Приїхали у Вірпазар ми вже затемна й не було чіткого розуміння як виглядатиме це містечко при світлі сонця. Отож, неймовірної краси спів болотяних жаб на веранді бабусі Беби, зустріч сонця трішки вище в одному із закинутих розвалених будинків, спів-перекличка 3-4 півнів з різних куточків Вірпазара. Все це навіювало дивовижні відчуття, які неможливо цілком передати словами.

Вранці нас пригостили Чорногорською кавою та місцевим печивом, після чого ми сіли в прогулянковий катер й 2 години плавали по Скадарському озеру із провідником. Також деякі кадри плавали й без катера :-)

Озеро залишило приємні враження, від різноманітної флори та фауни, спокою та тиші в ньому, від звуків природи та її мальовничих пейзажів.

Із Вірпазара вирушили до Београдського заповідника, де й зрештою заночували. По дорозі часто зупинялися помилуватися краєвидами. При дорозі у місцевих мешканців купили свіжий інжир, помідори, кавун. Зупинились пообідати біля гірської стрімкої річки та поплавали в ній. Вирушили далі. Інжир здивував мене своїм смаком. В Україну він таким не приїздить.

Дорогою до Београдського заповідника, відвідали монастир Морача, без особливих відхилень від нашого маршруту. Затишна прилегла територія, прохолодна джерельна вода, мінімум відвідувачів. Про це можна було лише мріяти.

Перепочили, подякували й їдемо далі у незвіданий світ Чорногорії…

В Београдський заповідник ми приїхали вже надвечір. Заповідник виявився досить облаштованим: так званий комплекс мінімально необхідної туристичної інфраструктури на його території із відведеними місцями для розведення багаття, дерев’яними будиночками-помешканнями, туалетами та загальними душовими кабінками.

Залишили автомобіль, потурбувалися про житло й мерщій на прогулянку навколо Београдського озера та прилеглою до нього територією заповідної зони. Вперше в житті ми зустрілись із Заповідною зоною, яка, як виявилось відрізняється тим, що має мінімальний відбиток людської руки.

Територію заповідника не прибирають від опалих дерев, гілля, та всього іншого. Ліс, озеро та прилегла територія залишається такою, якою вона була б, якби не було впливу людини на неї. Вже за кілька годин обійшли озеро довкола та завітали до ресторанчика, де смачно повечеряли. Трішки комарів, приємний турботливий офіціянт, подякували. Спати.

15.07.2013.

Прокинулись о 6:00, невеличка розминка та ранкова перебіжка до облюбованого нами звечора місця для ранкового плавання у гірській річці, яка впадає в Београдське озеро. Холоднішої води в річках раніше досі не приймав, як і таких високих лопухів раніше також не бачив :-) .

Сніданок. Рушаймо далі, вперед, назустріч новим барвам, подихам, запахам, враженням та енергіям :) .
Хочеться звернути увагу на відмінну якість автодоріг. Чорногорці вкладають багато зусиль на їх утримання, захист від обвалів скелястих порід в гірській місцевості, проведенні великої кількості тунелів та підтримці їх безпеки для автомобілістів. В тій частині Чорногорії практично відсутній автомобільний потік дорогами. Можна довго їхати й не бачити жодного автомобіля попереду та позаду.

Їхали вздовж річки Тара, яка славиться можливістю занять рафтингом. Вона зрештою привела нас дорогою до відомого моста Джурджевича, де ми випили по філіжаночці кави, та вкотре скуштували смачне місцеве морозиво «сладольод».

Міст Джурджевича, на етапі завершення його будівництва, був найбільшим в Європі арочним автомобільним бетонним мостом. Довжина його – 365м, а висота над рікою Тара – 172м.

Нашою метою на сьогодні було дістатися до м. Жабляк – туристичного гірськолижного центру Чорногорії. В кількох кілометрах від Жабляка знаходиться автокемпінг Іван До, в якому ми й вирішили зупинитись на кілька днів.

Пошуки житла тривали недовго. Здалеку здається, що всі будиночки, які ми бачили або заселені, або пустують … Пройшлись, постукали в декілька будиночків, й зрештою знайшли людей, з якими знайшли спільну англійську мову.

Вони нас й направили до помешкання Даніелли Войнович, що неподалік. Як виявилось пізніше, дуже енергійна людина, нащадок роду Войновичів, який має глибоке коріння Чорногорське. Ця країна продовжувала вражати нас гостинністю, доброзичливістю та посміхненістю своїх господарів-чорногорців.

Залишок цього дня ми прогулялися навколо Чорного озера й вже надвечір повернулись. Природа також дуже гарна, повітря свіже.

Задоволені, на вечерю злопали кавун та смакували каву притоговану згідно Чорногорського рецепту від Даніелли. Пізніше було вино та сир. Задоволені та притомлені пішли спати.

16.07.2013.

Рано вранці, коли всі ще сплять – вже традиційно розминка, перебіжка й плавання в Чорному озері.

Легкий сніданок, рушаймо в гори.

Маршрут на сьогодні такий: до Льодяної печери й назад. Льодяна печера знаходиться на висоті близько 2000м н.р.м. Підіймались з висоти близько 1300м. Тож, це не так високо, як думалось би – лишень 700м висоти набрати.

Не поспішали, спинялись, щоб споглядати красу навколишніх гір та відчути їх велич. Погода була сонячна, переважно безхмарна. На шляху до печери зустріли загублену собаку, яка намагалась нам про щось сказати.

Так і не вдалось нам увійти в її довіру та розгадати таємницю, якою вона хотіла із нами поділитись. Її настрій та стан був доволі похмурий, погляд – безнадійний та переляк у всій її поведінці. Зрештою, через 500м після нашої зустрічі вона нас залишила і проводжала нас вслід жалісливим скавулінням та завиванням. На душі було неспокійно й сумно.

Також на нашому шляху відкрились кілька дерев’яних колиб та стрілись ми із пастухами, з якими легко знайшли спільну мову й взяли в них овечого сиру. Поспілкувались про наш маршрут та отримали рекомендацію повертатися тим самим шляхом назад, через велику кількість залежаного снігу на тому маршруті, яким ми планували повертатись раніше.

Повернулись в Іван До, звісно, швидше, аніж підіймались звідтіля. Внизу нас знову чекали привітний господар Даніелла та її маленький домашній песик «Вєртіхвостка». Дякую цим горам за те, що прийняли нас без тривоги й похмурості, прийняли нас в свої обійми, без дощу й холоду! Зрештою, вони лише споглядали нам вслід й, ніби, промовляли нам: «до зустрічі наступного разу».

17.07.2013.

Знову заночувавши у Даніелли, наступного ранку зібрали речі, душевно поспілкувались й попрощались до наступних зустрічей.

Далі ми вирушили до чоловічого православного монастиря «Острог». Дорога туди напрочуд складна, що стало справжнісіньким випробуванням для всіх нас того дня.

Згодом ми вже прибули до місця призначення – під монастир й залишили автомобіль внизу. Далі кілька кілометрів пішки вгору до самого монастиря. Хоч й можна було під’їхати цілком до самісінького монастиря, все ж ми вирішили зробити це пішки. Й добре – це змусило нас активізувати наші сили й це сходження вгору відклалось в нашій голові певним чином, для кожного по-своєму.

Перше, що ми побачили, підійнявшись до монастиря – натовпи людей, туристів, бажаючих відвідати келії та торкнутись до мощів святого Василя Острозького. Перша думка в ту мить заполонила мій розум: «надто популярно, а відтак, як це місце може бути святинею». Пізніше думка змінилась й все стало на свої місця. Не даремно кажуть в народі, що все в наших руках й все починається із наших думок.

Вирішили того дня їхати в Херцег-Нові, що майже межує із Хорватією, щоб на один вечір відчути інше життя, поринути в світ курортного відпочинку, в якому «купаються» туристи звідусіль. Житло знайшли знову, просто спілкуючись із місцевими мешканцями просто на вулиці. Дякуємо пані Поповіч за гостинний притулок, радість, щирість, запрошення та приємне англомовне спілкування.

Поплавали у вечірній Боко-которській затоці. Того ж вечора зіштовхнулись із труднощами знайти спокійне місце для вечері. Все життя існує в таких містечках лишень на першій лінії вздовж Боко-которської затоки. Переважна більшість закладів – це бари. Обмаль ресторанчиків. Дуже гамірно. Але зрештою, сказали собі: «життя різне й контрастне». В цьому й насолода.

18.07.2013.

Той день, коли нашій сім’ї настало рівно 10 років. Обмін подарунками, привітаннями. І насправді, яким би не був подарунок, розумієш, що більшого подарунка, аніж саме життя зараз, в цю мить, ці люди поруч, – не існує. Це і є сам подарунок, це життя. Це торжество, за яке дякуєш всією своєю сутністю.

Далі рушаємо в пункт нашого наступного призначення – м. Будва. По дорозі зупиняємось у маленькому історично відомому містечку на березі Боко-которської затоки під назвою Пераст. Коли перебуваєш в ньому, тебе поглинає історія. Ти сам стаєш історією. Вона протікає тобою. Хто б не читав це, ким би ви не були, якщо колись ви будете в Чорногорії – завітайте до Перасту й зупиніться там на 1 ніч.

Будва зустріла нас приємним домашнім Чорногорським пивом, та іншими чудовими стравами китайського ресторану. Спека не заважала нам, адже якою б не була погода, вона чудова від природи.

Надвечір ми пустилися до пляжу Яз, щоб знайти на самісінькому березі житло. Саме там із житлом було найскладніше. Але зрештою ми знайшли вільний номер в готелі під назвою «У Галини». Номер нам здавала Таня, а її маленьку донечку звали Наташа. При цьому, на наш подив, вони зовсім не володіли й не розуміли російської мови.

Наступні 2 дні ми провели біля моря на пляжі Яз, нікуди не виїжджаючи звідтіля аж до останнього дня, коли виїхали в аеропорт, щоб здати автомобіль та сісти в літак назад до України.

Опубліковано у Автомобільний туризм, ЕкоТуризм, Екскурсії, Курорти, Сільський зелений туризм, Чорногорія | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.