Грузія автостопом. День 8. Сагареджо – Давіт-Гареджа – Сігнахі

Сагареджо. Ось вона – сонячна Кахетія! Ранок у Сагареджо, 4 кілометри якого ми пройшли, щоб вийти на “стоп-пост”, свідчив про початок жаркого дня. Наша мета на сьогодні – побувати у Давіт-Гареджі – загубленому серед напівпустелі печерному монастирському комплексі з фресками 6 століття н.е.

Проблема полягала в тому, що туди ніхто, окрім туристів не їздить. Від Сагареджо туди пиляти – 50 км по пустелі. На шляху трапляється лише одне напівсело-напівоаза.

Надіючись на усмішку долі ми цілеспрямовано валимо, відбиваючись від надміру наполегливих таксистів, котрі що 5 хвилин проїжджають і зазивають у салон, на той південний відгалузок основної траси, котрий іде у напрямку до печер. Таксі візьмемо лише тоді, коли стоп зовсім не піде.

Удача нам таки посміхнулась. Незважаючи на дуже нечасті автівки, нас підібрало два доброзичливих сільських дідусі-кахетинці на “Волзі”, котрі направлялися подивитись на свій баштанник. До Гареджі лишалось дві-третіх шляху. Навколо пустеля. Дідки, що від’їхали до баштаннику вбік у сторону с. Сатапле, сказали, що будуть через 45 хвилин повертатись. Якщо ми нікого не “зловимо”, то привезуть нам смачного кавуна…

Проте, ми на диво швидко підсіли у другу чи третю за рахунком машину, яка проїхала по цій пустелі впродовж 15 хвилин. Їхали з інтелігентним співбесідником, обізнаним в історії, культурі, політиці Грузії та світу. Цей добрий чоловік, який сам запропонував нам після 2-х годин екскурсії вернутись разом на трасу під Сагареджо, як виявилось працює режисером театру в Тбілісі.

Давіт-Гареджа

Давіт-Гареджа – монастирський комплекс, заснований у 6 ст. серед кам’янистої напівпустелі 12 сирійськими отцями, серед яких був і Давид Гареджійський. Найцікавіші і найдревніші верхні печери знаходяться на гористому пасмі, по гребневі якого проходить кордон з Азербайджаном, і якраз дещо нижче – на південному схилові, що “дивиться” на Азербайджан. Недарма, цей район є зоною холодних територіальних конфліктів, адже хоч і на православну, але все таки унікальну культурну спадщину, претендує і мусульманський Азербайджан.

Майже біля підніжжя цього ж пасма, але вже з північного грузинського схилу, до якого ми спершу під’їхали запиленою дорогою, знаходиться нижній монастир, в якому навколо печер добудовані величні мури, церкви і келії. Тут живуть нинішні монахи. Ведеться реставрація, адже у радянський час монастир був занедбаний.

Після оглядин химерних архітектурних рішень нижнього монастиря, ми, вийшовши з брами, пішли вверх до древніх печер, голосно тупаючи ногами – щоб відлякувати гюрзу – найнебезпечнішу зміюку Кавказу, котра водиться у цих місцях. Шлях показує натягнутий вздовж стежки трос-перило.

Панорама відкривається надзвичайно фантастична – місячні ландшафти. Зійшовши на гребінь пасма відкриваються будки прикордонників, а внизу на Азербайджанському боці видніються солоні озера.

Найбільше вразили старі монаші келії з розписами 6-го століття, які збереглися лише завдяки унікальному пустельному клімату і відсутності дощів та морозів.

Клікайте по фотках: це слайдшоу!

Спустились до дороги з гарними враженнями. Навіть спека не здатна цю атмосферу зруйнувати. Спека тут природна і доречна. Сухість повітря робить її придатною до сприйняття.

Як пізніше розказав наш добрий водій-режисер, в часи перської навали, в печерах Давіт-Гареджа переховувалось багато православних людей, включно із царями. За переданням 5000 старців, які проживали тут, були вбиті персами-мусульманами за свою віру десь у 10-11 ст.

Саме завдяки релігії, яку грузини оберігали ціною життя, Грузії вдалося зберегти свою унікальну культуру в поліфонії кавказьких народів та навколишніх імперій.

Удабно

Повертаючись назад, краще роздивились Удабно – місто-село серед пустельного Іорського плоскогір’я, нині практично покинуте, хоча за переписом 2002 р. тут числилось 811 осіб. Знаходиться між Сагареджо і Давіт-Гареджа. Справляє моторошне враження. Його в радянські часи заселили, здається, хевсурами, примусово виселеними зі своїх домівок на холодному Північному Кавказі. Як бачимо, природу не обдуриш…

Знову стопили під Сагареджо, нова ціль – дістатись Сігнахі. Зупинився мікроавтобус зі сім’єю кахетинців, що їхали в Дедопліс-Цкаро. Вони чомусь дуже зраділи, що ми з України: нас вони розчулили – було так щиро і безпосередньо.

Розвилка біля села Чалаубані

Висадили за 15 км. до Сігнахі. Там нас взяв у свою машину молодий грузинський офіцер, який їхав із товаришем. Як і більшість людей на держслужбі в Грузії, хлопець у побуті поводився щиро, доброзичливо та інтелігентно. По традиції запропонував обмінятись контактами, написав мобільний, а за відсутність фейсбуку вибачався – по уставу не положено. Тому дав аккаунт своєї дівчини…

Сігнахі

Сігнахі – славетна “грузинська Італія”. Місто 18 століття, загублене в часі і просторі, відреставроване у європейському стилі, з бруківкою, кованими ліхтарями і красивими різнокольоровими будиночками.

Багато ресторанів, кафешок, сувенірних лавок, готелів та гест-хаузів. Ідеальне для романтичної подорожі. На думку Сашка, надто “зализане” і негрузинське. За етнічним складом, кажуть, що тут переважають вірмени. Ціни високі, як для Грузії.

Клікайте по фоткам: це слайдшоу

Поселились у бабусі Додо, у якої завжди повно молодих людей із Польщі та інших європейських країн. Поряд із польським прапором, ми повісили український. Спали на балконі, навпроти якого через вулицю знаходився інший балкон, що засвітився в фільмі “Любовь с акцентом”

Влітку тут тепло і затишно. В Сігнахі – особливий мікроклімат, оскільки містечко знаходиться між вершинами Кахетинського хребта, під якими розкинулась Алазанська долина.

Місто оточене довгою захисною стіною, яку побудував цар Іраклій ІІ у другій половині 18 ст. Кожна з 23 башт стіни отримала назву від навколишніх рівнинних сіл і слугувала притулком для їхніх мешканців під час нашестя ворогів.

Перед сном пішки сходили відвідати замок з оглядовою вежею на окраїні міні-містечка. Подивились на захоплюючу призахідну панораму Алазанської долини та високих гір Дагестану.

Повечеряли в ресторації на центральній площі. До нас підійшов познайомитись власник – голандець, який у 90-ті мав бізнес у Львові. Зрадів, наче землякам.

Провели прекрасний вечір, серед сяючих ліхтарів, бруківки і неспішного ритму найбільш європейського містечка Грузії.

Автор: Роман Корнилюк

Опубліковано у Автостоп, Грузія, Кахетія | Теґи: , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.