Продовження щоденника весняної мандрівки до Стамбулу від Алекса Бузника.

Перші три дні були описані тут.

День 4 (3 мая)

Все фото четвёртого дня.

В этот день, а это был четверг, мы собрались съездить в крепость Румелихисар (Rumelihisarı), большая крепость с любопытной историей.

Через «кошачий» парк

С монументальным туалетом

Ворота в стене дворца

Приключения Мустафы Кемаля Ататюрка

Довольно гламурный ресторан

О суевериях: «глаз» на удачу

Summer boy, summer girl, love, music и водное такси

Аренда

Тренажёры на побережье

Крепость

Ещё более монументальный туалет в крепости

Японский парк

Свадебная фотосессия в японском парке

Одесский автомат: кидаешь в него монету, а он ничего не делает

Надпись «Курить запрещено» и водитель с сигаретой в зубах

Одно из моих любимых граффитти — Антифа = коммунизм

Полицейский с гранатомётом покупает жареные каштаны

Keep walking … or not

День 5 (4 мая)

Все фото пятого дня.

Главная улица, Истикаль, так же шумна и запружена людьми.

Чайная в одном из проулков

Правильный отель

Касса в Эпл-сторе, которая открывается специальным айфоном продавца из секретного места

Очень крутые «висячие» сады

Привет 

Фиаты казанской сборки

Внезапно я иду на концерт Виктора Вутена (Спасибо, Лёша! )

В совершенно неожиданных местах можно найти полицейские броневики и водомёты.

Ещё чайная

Таких панд довольно много в городе

Холл зала Cemal Reşit Rey

Виктор Вутен

Это был один из самых ярких концертов, который я посещал. «Фирмá», она и есть «фирмá». Виктор Вутен безусловно один из величайших басистов современности. Программу начали с относительно лёгких вещей, современных. Были, конечно, и просто потрясные композиции.
Например, шикарная версия Amazing grace. Вроде такого (эта запись с другого концерта):

Публика была в курсе, отзывчивая, что тоже очень порадовало.

Отличный был вечер.

День 6 (5 мая)

Этот день был разгрузочным — я хотел посидеть дома, чтобы впечатления немного осели, посмотреть фотографии, да и погода была не лётная.
Но дома стало скучно, и я пошёл искать себе чайник для заварки турецкого чая.

Было (гетто-вариант, из турки, погружаемой в кастрюлю, второй день):

Навернув пару кругов по району, нашёл китайский магазин с девочкой, которая говорила по-русски и купил простой чайник для ежедневного пользования.

Стало:

Дело в том, что за год до этого я был в турецком кафе в Одессе, и мне так понравился чай, что я купил полкило. Но заварить в обычном чайнике не смог, получалось невкусно.
Оказалось, что дело в другом способе заваривания чая.

Нормального видео на русском я не нашёл, но вот это на английском мне понравилось (таким способом и завариваю):

Рецепт вкратце:

1. Наливаем нижний чайник на 2/3
2. Насыпаем чай в верхний чай, добавляем чуть-чуть воды (буквально, чтобы намочить чай)
3. Когда в нижнем чайнике вода закипает, переливаем её в верхний
4. На медленном огне ещё кипятим 15-20 минут

Вечером делились впечатлениями, пили чай и играли в манчкин.

День 7 (6 мая)

Все фото седьмого дня.

В этот день я собрался покататься немного на велосипеде. По информации, которую я собрал, выходило, что круче всего это делать на Принцевых островах, которые расположены недалеко от Стамбула.

Примерно каждые полчаса туда отправляется паром с причала Кабаташ.

Паром идёт около полутора часов (с двумя остановками на островах поменьше). Я хотел попасть на самый большой остров, последний в группе. 

На самом острове весьма развитая инфраструктура — отели, банкоматы, рестораны и около шести велопрокатов (каждый более крупный, чем любой велопрокат в Одессе, например) на основной площади. 

В наличии дома относительно старой постройки:

И поновее, но стилизованные:

Основной транспорт на острове:

Автомобилей нет, кроме нескольких полицейских, скорой и машин пожарных. Это очень круто, сложно передать )

Половина острова застроена, а половина — такая зелёная зона.

Сам остров небольшой, половину я объехал примерно за 20 минут. На вторую половину не попал, потому что невнимательно смотрел карту  Повод вернуться. Место очень классное, не знаю насчёт провести там несколько дней, но заехать точно стоит.

Познакомился с Хамидом из Ирана:

Помахал ручкой:

Увидимся в следующий раз!

Веб-дизайнер Aleх Buznik любязно поділився з GeoClub.in.ua своїми нотатками про туристичну поїздку до Стамбулу. Першоджерела публікації можете знайти на блозі автора buznik.net.  Окрім живого тексту та фоток, пост наповнений корисними посиланнями для любителів самостійних мандрівок. Для збереження авторського стилю стаття мовою оригіналу.

Усі фото. Фото и відео на інстаграмі.

День 1 (30 апреля)

Все фото первого дня.

Мой друг Лёша недавно переехал пожить в Стамбул, и я решил, что майские праздники — отличный повод съездить к нему в гости (и сэкономить на отеле, да). Компании из дома не нашлось, поэтому я ехал один. Шеф подкинул несколько своих контактов, и ещё несколько человек нашлись через другие каналы (группа украинцев в фейсбуке, группа в каучсёрфинге), но встретиться успел всего с парой этих людей. Всё началось в одесском аэропорту. К слову, это был и первый мой полёт, и самолёт летел как-то так: 

Летел на Боинге 737 украинских авиалиний (МАУ) и пожаловаться не на что. Во время часового перелёта Одесса-Стамбул даже покормили бутербродом.

Вика и Лёша, мои друзья, которые меня замечательно принимали 

Фоточки кликабельные. Аэропорт:

Голова и фрукты:

Бублики:

Перекусив, отправились гулять на Истикаль — главной улице Стамбула. 

Относительно длинная пешеходная улица (1.4 км), плотно усаженная кафе и магазинами. Здесь практически всегда полно народу и стоит добрый турецко-туристический гам.

На этой улице можно найти, я думаю, всё, что угодно — цокольные этажи всех зданий — это сплошные магазины. При этом это не сплошь «развод для приезжих», можно найти хорошие цены на хорошие товары. Например, в одном из магазинов продают сделанные вручную сумки и аксессуары из тонкой, отличной выделки, кожи (сумки примерно по $50). На каждом квартале играют уличные музыканты, а выставки и галереи приглашают взглянуть на экспозиции.

Вечером по этой улице передвигаешься в шумной массе очень разных людей, которые приехали, возможно, со всех уголков земного шара — количество языков, на которых говорят прохожие меня удивило (но, это конечно, норма для города вроде Стамбула).

В конце Истикаль-стрит есть небольшой джазовый клуб Nublu, в который я обязательно хочу как-то попасть. Из программки мы узнали, что через неделю там должен был выступать Рон Картер (!, всемирно известный джазовый басист и композитор, обязательное к посещению мероприятие для меня), но как раз на следующий день после того, как я собирался улетать. Впрочем, билеты решил не сдавать, и всё равно попал на отличный концерт через пару дней (расскажу попозже).

Урок 1: планируй поездку, исходя из расписания местных джазовых клубов.

Ссылки:

• группа украинцев в фейсбуке,
• группа любителей активного отдыха в каучсёрфинге
• джазовый клуб Nublu

День 2 (1 мая)

Все фото второго дня.

На второй день моего пребывания в Стамбуле я проснулся пораньше и собрался было отправить пару открыток и заодно самому прогуляться немного.
Ещё перед отъездом меня предупредили, что 1 мая ожидаются беспорядки и лучше в центре города лишний раз не ходить. Масштабов самих беспорядков и противодействия им полиции я не знал, как и причин. На мой взгляд, одной только блокировки твиттера и ютуба достаточно, чтобы выйти на улицу и выразить протест, но этот пост о другом (твиттер, кстати, как раз недавно разблокировали).

Буквально через квартал от нашей квартиры встретил пару водомётов:

Есть репортаж на Дейлимейл (англ.), например. Статья на Вики о причинах столкновений в день труда (tl;dr: в 1977 году во время мирной демонстрации полиция (на самом деле, неизвестно, кто именно) начала стрельбу, убив  четверых людей, и в давке погибли ещё от 30 до 40 человек).

В общем, почта в тот день не работала, ведь это был выходной. Немного прогулялся по улицам:

Важный момент: всё время в Турции я пользовался вот этими замечательными картами для андроида MapsWithMe. Сходу после установки доступны общие карты всего мира (на уровне крупных дорог). После скачивания детализированных карт (по странам) добавляется неплохой справочник заведений и детальные дороги. Всё это есть в бесплатной версии. Основная функция, которой отличается платная версия — это возможность сохранять и импортировать точки. Я купил полную версию за 40 грн и не пожалел ни разу. Отличное приложение, люто рекомендую, добавляет +100 к уверенности в незнакомых местах.

Эти шипы как бы намекают о том, что дорога односторонняя:

Мы решили всё-таки не соваться туда, где горячо и ушли из центра.

Люди просят сфотографировать, но не для того, чтобы получить фотографии, а чтобы фотографии остались у меня на память. Очень неожиданная для меня идея:

Берег залива Золотой рог (Golden Horn) выглядит как-то так:

Отличное место для прогулок или небольшого пикника

После поедания замечательной шаурмы в маленькой забегаловке мы довольно долго бродили, попивая чай тут и там, и в итоге наткнулись на технический музей Рахми Коча.

Музей действительно очень крутой:

Самое крутое из того, что мы увидели — это, конечно, подводная лодка:
(фото стенда торпедного отсека под открытым небом)

Настоящая американская дизельная подлодка постройки 50-х годов стоит на причале, и по ней водит экскурсии настоящий морской капитан:

Всем, кто на подлодках не бывал, очень рекомендую сходить. Удовольствие стоит около 1 доллара (7 лир), в конце выдают сертификат 

На территории музея под открытым небом и навесами расположена разнообразная техника: самолёты, вертолёт, разные автомобили, строительный кран (?), миниатюрный поезд и прогулочный катер-буфет. Экспозиции очень добротные — в кабине самолёта можно включить аудиозапись переговоров пилотов перед вылетом (проверка полётной карты) или звук внутри кабины так, как его слышали пилоты, например.

Везде можно залезть потрогать и сфотографироваться (кроме подлодки), что не может не радовать. К тому времени, как мы всё это посмотрели и пора было идти, оказалось, что сам музей находится в павильоне и там водят отдельные экскурсии. Пришлось отложить на следующий раз.

В Стамбуле действительно дикое дорожное движение. Пропускать пешеходов или другие машины не принято, т.е. стоять придётся, пока не переключится светофор. Впрочем, даже и светофор всех не останавливает — например, на пешеходной зебре мы чуть не угодили под колёса полицейского автобуса, который проехал на красный.
Кроме того, город построен на холмах и перепады высот местами очень большие. Думаю, в связи с этим велосипеды тут очень слабо распространены. Вот, например, один из примерно десяти велосипедистов, увиденных мной за неделю:

Серьёзно, не берите велосипед в Стамбул — передвигаться на нём имеет смысл только в специальных местах (я нашёл такое на седьмой день!), на мой взгляд.

Получив смс, что, мол, становится небезопасно, мы поехали домой.

Ссылки:

• Офлайновые карты для андроида MapsWithMe
• Технический музей Рахми Коча

День 3 (2 мая)

Все фото третьего дня.

С утра я-таки смог попасть почту на почту и отправить несколько открыток. Мне повезло, мужик на почте говорил по-английски. Одну отправил себе, пришла через 14 дней:

Открытка из Стамбула

В этот день я встретился с Бетул, турецкой студенткой и просто милой девушкой, которая согласилась быть нашим гидом на день.

Она устроила улвекательную экскурсию на азиатскую сторону Стамбула и вручила мне туристическую карту (под открыткой выше). Туристические карты бесплатно раздают в специальных туристических киосках, но проблема в том, что только местные знают, где они находятся.

Понравился способ обучить людей использовать телефонные номера с буквами:

На азиатскую сторону каждые полчаса с причала Бесикташ (Beşiktaş) отправляются катера:

Впрочем, в Стамбуле есть ещё много причалов, и много водных маршрутов. Проезд на общественном транспорте оплачивается IstanbulKart, универсальной магнитной картой. Сама карта стоит 7 лир, плата за проезд колеблется от 2-х до 3-х лир (примерно 1,7$).

Стамбул разделён на две части Босфором, через который построены два потрясных моста — Босфорский мост и мост султана Мехмеда Фатиха

Оба моста имеют высоту более ста метров, и максимальную высоту пролёта над водой в 64 метра, чтобы позволить проходить пролив крупным кораблям. Фото кликабельно, ведёт на страницу автора:

Некоторые люди работают на европейской стороне, а живут на азиатской, и ездят на работу именно на этих пароходах. Занимает это 20 минут, и часто быстрее, чем переправляться по одному из двух мостов.

«Девичья башня»:

Здание старого железнодорожного вокзала:

Уже некоторое время в Турции происходит крупная модернизация и ремонт железных дорог, и в связи с этим Стамбул полностью лишён железнодорожного сообщения. В этом году вроде обещают открыть несколько скоростных линий.

Внимание на мужика:

На азиатской стороне, недалеко от причала Кадикёй (Kadıköy) есть сувенирный/арт-базар, на котором продаётся целая куча всего — от валяных украшений до виниловых пластинок.

Определённо хорошее место для шоппинга. Это самый древний район Стамбула, но в основном здесь нельзя увидеть здания старше двухсот лет:

В Стамбуле очень любят котов:

Кто-то ведёт даже отдельный тумблер про них — Daily Cat Istanbul.

В городе есть хорошая практика ведения коммерческого бизнеса коммунальными предприятиями. Например, вот это кафе принадлежит территориальной общине (фактически району города, который управляется советом из горожан):

Фишка в том, что они выглядят как кафе, пахнут как кафе, в них подают как в кафе (хорошо!), но по низким ценам.

Гадание на кофейной гуще (гадала подруга Бетул):

Очень любопытный процесс, с результатами, которые меня впечатлили.

Фото с флагом:

Примерно в это время, когда мы фотографировались с флагом, в Одессе произошли небезывестные трагические события. Такие преступления не должны остаться безнаказанными. У меня вопросов осталось больше, чем ответов. Мне иногда говорят гадости в адрес украинского флажка, который укреплён у меня на руле, и я искренне завидую людям, которые уже всех поделили на «белых» и «красных» или «правосеков» и «народное ополчение». Ссылок не даю, разбирайтесь сами (если ещё не).

Тем временем, мы узнали историю про мужика, который покрасил лестницу, использовав 40 кг краски. Впрочем, через пару дней всё было закрашено серым муниципальной службой (что-то мне это напоминает ). Но обзовавшаяся вокруг него группа активистов отбила это решение, и теперь в Стамбуле есть такие крашеные ступени:

Кафе:

Стемнело:

Зашли в Дюрюмче (Durumce), очень приличное заведение, чтобы поесть. Фактически четырёхэтажная столовая. Кроме прочего, подают цыплёнка в лаваше без боли:

Вообще, у меня сложилось впечатление, что вся еда в Турции так или иначе конвертируется в шаурму, и всегда готова быть завёрнутой в лаваш и съедена на ходу. Кухня мне понравилась: много хорошо приготовленного мяса, зелени, большие порции. Мясо довольно жирное — в основном, телятина и баранина, насколько я понял. Цены сравнимы с украинскими: в том же Дюрюмче плотный обед с первым и вторым обходится в 14-18 лир (около 7-8 USD), при этом можно быть уверенным в качестве еды на все 100%.

По дороге домой я совершенно случайно наткнулся на афишу концерта Виктора Вутена (да, который легендарный джазовый басист), который должен быть через пару дней, и такой шанс я упустить не мог (продолжение следует).

Шрі-Ланка – це країна, в якій усе зовсім не так як у нас. Особливо, якщо потрапляєш туди в лютому місяці. Коли в нас був мороз і купа снігу, то в них – спека +30 і надзвичайно теплий океан.

Коли ми вранці вийшли з аеропорту після 9-годинного перельоту на вулицю, то відчули легкий шок, який, щоправда, дуже швидко минув. Навколо все навпаки.

У приміщенні прохолодно, а на вулиці жарко. По дорозі їздять в протилежній бік, бо рух лівосторонній. По дорогах усі ганяють з неймовірними швидкостями. Крім автомобілів і автобусів, паралельно по шосе рухаються тук-туки, корови, люди. Все гудить, шум неймовірний. Одним словом, весело!

Навколо ростуть кокоси, банани і ще купа інших невідомих нам дерев. На ринку море різних екзотичних фруктів. Ціни звичайно дуже низькі. Банани, наприклад, продають починаючи від 40 рупій (100 рупій = 7 грн) за кг. Ананаси продають поштучно. Приблизно по 100-150 рупій. В залежності від розмірів.

Ще продають папайю, манго, а якщо пощастить, то натрапите на маракуйю і лонган. Правда наших назв місцеві не завжди розуміють, тому, якщо хочете спробувати різні фрукти, то заздалегідь підготуйтеся, вивчіть назви на англійській і надрукуйте фото бажаного фрукту. Дуріана не зустріли, був не сезон. Їжа завжди дуже гостра. Особливо вулична.

Дуже багато людей (особливо молодь) говорять англійською. Російською майже ніхто не розмовляє. Побережжя океану дуже велике і практично порожнє. Купа місця. Пляжі переважно піщані і тягнуться кудись за горизонт.

У глибині острову теж дуже багато цікавинок. Старі ланкійські міста, прохолодні гори з чайними плантаціями і водоспадами, найбільші буддійські храми і монастирі, національні парки.

Хоча на самому узбережжі океану теж доволі цікаво. Крім пляжу є старі прибережні фортові споруди, що їх ще будували європейці. Ще є маяки, річки.

Дуже весела залізниця проходить практично по лінії узбережжя. І з вікна часто видно океан.

Кататися на рейсових автобусах теж дуже цікаво і весело.

Дещо незвично, бо навколо завжди купа людей, дуже шумно. Але люди дуже добрі. Коли йдеш по вулиці всі вибігають махати руками і кричати «Хеллоу».

Ще варто зауважити, що сонце заходить десь о 7-й вечора і стає дуже різко темно. Це особливість екваторіальних широт.

Відвідати таку країну як Шрі-Ланка – це потрапити в зовсім інший світ. Перебуваючи там, навіть не віриться, що десь в Україні буває зима і мороз.

Невеличка передмова про саму Чорногорію: 27% території – заповідні зони, населення Чорногорії – 625 000, густота населення – 45 чол./км.кв., 65% населення спілкується сербською мовою, 22% – чорногорською, 70% туристів – росіяни, російською мовою також переважно володіють або її розуміють.

13.07.2013.

Київ проводжав нас відмінною літньою погодою. Вилетіли із аеропорту Жуляни без затримок. Чартер «Khors»не розчарував ні літаком, ні харчуванням, ні обслуговуванням протягом польоту. Летіли 2 години. Температура за бортом -41 на висоті 11 тис. м., там все як завжди, незмінно. Лише хмари щоразу інші.

Аеропорт в Тіваті зустрів нас привітно, в Чорногорії було спекотно. Вперше була нагода пішки прогулятися від літака до самої будівлі аеропорту у супроводі працівників в жилетках яскраво-зеленого забарвлення.

В офісі Авіс взяли автомобіль на прокат й вирушили згідно запланованого маршруту. Автомобіль Dacia малолітражний (1.2л). Лише трохи згодом ми зрозуміли, що йому не вистачає потужності везти 4 дорослих та 2 повні валізи. Але зрештою звикли до нього й водій у нас був відмінний.

Було спекотно й вже першу зупинку ми зробили за 20 хвилин, біля пляжу Яз, трохи не доїжджаючи до м. Будва. Адріатичне море бірюзового кольору, чисте й прозоре, доволі прохолодне як для такої спеки, але пізніше воно нам вже не здавалося прохолодним. Відпочили на морі годинку й поїхали далі.

В Будві поблукали стінами давнього фортифікаційного міста, заселеного маленькими сувенірними магазинчиками та ресторанчиками, поринули подумки в стародавні часи Чорногорії.

Наша перша ночівля у містечку Вірпазар. Містечко має в собі 1 вуличку із близько 20 приватними будиночкамив ньому. Розташоване на березі Скадарського озера. Познайомилися із місцевими мешканцями, які із пошаною та захопленням надали нам житло, нагодували домашніми стравами та допомогли поринути в глибину Чорногорських традицій та культури.

Ніяких готелів та відомих ресторанів. Все по-домашньому, із перших рук бабусі Беби, її сина Сави, його сім’ї та їх песика Боббі . Приємно здивував кондиціонер – провід із вилкою кондиціонера не дотягується до розетки лишень на якісь 2-3 см .

14.07.2013. 4:45 ранку.

Приїхали у Вірпазар ми вже затемна й не було чіткого розуміння як виглядатиме це містечко при світлі сонця. Отож, неймовірної краси спів болотяних жаб на веранді бабусі Беби, зустріч сонця трішки вище в одному із закинутих розвалених будинків, спів-перекличка 3-4 півнів з різних куточків Вірпазара. Все це навіювало дивовижні відчуття, які неможливо цілком передати словами.

Вранці нас пригостили Чорногорською кавою та місцевим печивом, після чого ми сіли в прогулянковий катер й 2 години плавали по Скадарському озеру із провідником. Також деякі кадри плавали й без катера

Озеро залишило приємні враження, від різноманітної флори та фауни, спокою та тиші в ньому, від звуків природи та її мальовничих пейзажів.

Із Вірпазара вирушили до Београдського заповідника, де й зрештою заночували. По дорозі часто зупинялися помилуватися краєвидами. При дорозі у місцевих мешканців купили свіжий інжир, помідори, кавун. Зупинились пообідати біля гірської стрімкої річки та поплавали в ній. Вирушили далі. Інжир здивував мене своїм смаком. В Україну він таким не приїздить.

Дорогою до Београдського заповідника, відвідали монастир Морача, без особливих відхилень від нашого маршруту. Затишна прилегла територія, прохолодна джерельна вода, мінімум відвідувачів. Про це можна було лише мріяти.

Перепочили, подякували й їдемо далі у незвіданий світ Чорногорії…

В Београдський заповідник ми приїхали вже надвечір. Заповідник виявився досить облаштованим: так званий комплекс мінімально необхідної туристичної інфраструктури на його території із відведеними місцями для розведення багаття, дерев’яними будиночками-помешканнями, туалетами та загальними душовими кабінками.

Залишили автомобіль, потурбувалися про житло й мерщій на прогулянку навколо Београдського озера та прилеглою до нього територією заповідної зони. Вперше в житті ми зустрілись із Заповідною зоною, яка, як виявилось відрізняється тим, що має мінімальний відбиток людської руки.

Територію заповідника не прибирають від опалих дерев, гілля, та всього іншого. Ліс, озеро та прилегла територія залишається такою, якою вона була б, якби не було впливу людини на неї. Вже за кілька годин обійшли озеро довкола та завітали до ресторанчика, де смачно повечеряли. Трішки комарів, приємний турботливий офіціянт, подякували. Спати.

15.07.2013.

Прокинулись о 6:00, невеличка розминка та ранкова перебіжка до облюбованого нами звечора місця для ранкового плавання у гірській річці, яка впадає в Београдське озеро. Холоднішої води в річках раніше досі не приймав, як і таких високих лопухів раніше також не бачив .

Сніданок. Рушаймо далі, вперед, назустріч новим барвам, подихам, запахам, враженням та енергіям .
Хочеться звернути увагу на відмінну якість автодоріг. Чорногорці вкладають багато зусиль на їх утримання, захист від обвалів скелястих порід в гірській місцевості, проведенні великої кількості тунелів та підтримці їх безпеки для автомобілістів. В тій частині Чорногорії практично відсутній автомобільний потік дорогами. Можна довго їхати й не бачити жодного автомобіля попереду та позаду.

Їхали вздовж річки Тара, яка славиться можливістю занять рафтингом. Вона зрештою привела нас дорогою до відомого моста Джурджевича, де ми випили по філіжаночці кави, та вкотре скуштували смачне місцеве морозиво «сладольод».

Міст Джурджевича, на етапі завершення його будівництва, був найбільшим в Європі арочним автомобільним бетонним мостом. Довжина його – 365м, а висота над рікою Тара – 172м.

Нашою метою на сьогодні було дістатися до м. Жабляк – туристичного гірськолижного центру Чорногорії. В кількох кілометрах від Жабляка знаходиться автокемпінг Іван До, в якому ми й вирішили зупинитись на кілька днів.

Пошуки житла тривали недовго. Здалеку здається, що всі будиночки, які ми бачили або заселені, або пустують … Пройшлись, постукали в декілька будиночків, й зрештою знайшли людей, з якими знайшли спільну англійську мову.

Вони нас й направили до помешкання Даніелли Войнович, що неподалік. Як виявилось пізніше, дуже енергійна людина, нащадок роду Войновичів, який має глибоке коріння Чорногорське. Ця країна продовжувала вражати нас гостинністю, доброзичливістю та посміхненістю своїх господарів-чорногорців.

Залишок цього дня ми прогулялися навколо Чорного озера й вже надвечір повернулись. Природа також дуже гарна, повітря свіже.

Задоволені, на вечерю злопали кавун та смакували каву притоговану згідно Чорногорського рецепту від Даніелли. Пізніше було вино та сир. Задоволені та притомлені пішли спати.

16.07.2013.

Рано вранці, коли всі ще сплять – вже традиційно розминка, перебіжка й плавання в Чорному озері.

Легкий сніданок, рушаймо в гори.

Маршрут на сьогодні такий: до Льодяної печери й назад. Льодяна печера знаходиться на висоті близько 2000м н.р.м. Підіймались з висоти близько 1300м. Тож, це не так високо, як думалось би – лишень 700м висоти набрати.

Не поспішали, спинялись, щоб споглядати красу навколишніх гір та відчути їх велич. Погода була сонячна, переважно безхмарна. На шляху до печери зустріли загублену собаку, яка намагалась нам про щось сказати.

Так і не вдалось нам увійти в її довіру та розгадати таємницю, якою вона хотіла із нами поділитись. Її настрій та стан був доволі похмурий, погляд – безнадійний та переляк у всій її поведінці. Зрештою, через 500м після нашої зустрічі вона нас залишила і проводжала нас вслід жалісливим скавулінням та завиванням. На душі було неспокійно й сумно.

Також на нашому шляху відкрились кілька дерев’яних колиб та стрілись ми із пастухами, з якими легко знайшли спільну мову й взяли в них овечого сиру. Поспілкувались про наш маршрут та отримали рекомендацію повертатися тим самим шляхом назад, через велику кількість залежаного снігу на тому маршруті, яким ми планували повертатись раніше.

Повернулись в Іван До, звісно, швидше, аніж підіймались звідтіля. Внизу нас знову чекали привітний господар Даніелла та її маленький домашній песик «Вєртіхвостка». Дякую цим горам за те, що прийняли нас без тривоги й похмурості, прийняли нас в свої обійми, без дощу й холоду! Зрештою, вони лише споглядали нам вслід й, ніби, промовляли нам: «до зустрічі наступного разу».

17.07.2013.

Знову заночувавши у Даніелли, наступного ранку зібрали речі, душевно поспілкувались й попрощались до наступних зустрічей.

Далі ми вирушили до чоловічого православного монастиря «Острог». Дорога туди напрочуд складна, що стало справжнісіньким випробуванням для всіх нас того дня.

Згодом ми вже прибули до місця призначення – під монастир й залишили автомобіль внизу. Далі кілька кілометрів пішки вгору до самого монастиря. Хоч й можна було під’їхати цілком до самісінького монастиря, все ж ми вирішили зробити це пішки. Й добре – це змусило нас активізувати наші сили й це сходження вгору відклалось в нашій голові певним чином, для кожного по-своєму.

Перше, що ми побачили, підійнявшись до монастиря – натовпи людей, туристів, бажаючих відвідати келії та торкнутись до мощів святого Василя Острозького. Перша думка в ту мить заполонила мій розум: «надто популярно, а відтак, як це місце може бути святинею». Пізніше думка змінилась й все стало на свої місця. Не даремно кажуть в народі, що все в наших руках й все починається із наших думок.

Вирішили того дня їхати в Херцег-Нові, що майже межує із Хорватією, щоб на один вечір відчути інше життя, поринути в світ курортного відпочинку, в якому «купаються» туристи звідусіль. Житло знайшли знову, просто спілкуючись із місцевими мешканцями просто на вулиці. Дякуємо пані Поповіч за гостинний притулок, радість, щирість, запрошення та приємне англомовне спілкування.

Поплавали у вечірній Боко-которській затоці. Того ж вечора зіштовхнулись із труднощами знайти спокійне місце для вечері. Все життя існує в таких містечках лишень на першій лінії вздовж Боко-которської затоки. Переважна більшість закладів – це бари. Обмаль ресторанчиків. Дуже гамірно. Але зрештою, сказали собі: «життя різне й контрастне». В цьому й насолода.

18.07.2013.

Той день, коли нашій сім’ї настало рівно 10 років. Обмін подарунками, привітаннями. І насправді, яким би не був подарунок, розумієш, що більшого подарунка, аніж саме життя зараз, в цю мить, ці люди поруч, – не існує. Це і є сам подарунок, це життя. Це торжество, за яке дякуєш всією своєю сутністю.

Далі рушаємо в пункт нашого наступного призначення – м. Будва. По дорозі зупиняємось у маленькому історично відомому містечку на березі Боко-которської затоки під назвою Пераст. Коли перебуваєш в ньому, тебе поглинає історія. Ти сам стаєш історією. Вона протікає тобою. Хто б не читав це, ким би ви не були, якщо колись ви будете в Чорногорії – завітайте до Перасту й зупиніться там на 1 ніч.

Будва зустріла нас приємним домашнім Чорногорським пивом, та іншими чудовими стравами китайського ресторану. Спека не заважала нам, адже якою б не була погода, вона чудова від природи.

Надвечір ми пустилися до пляжу Яз, щоб знайти на самісінькому березі житло. Саме там із житлом було найскладніше. Але зрештою ми знайшли вільний номер в готелі під назвою «У Галини». Номер нам здавала Таня, а її маленьку донечку звали Наташа. При цьому, на наш подив, вони зовсім не володіли й не розуміли російської мови.

Наступні 2 дні ми провели біля моря на пляжі Яз, нікуди не виїжджаючи звідтіля аж до останнього дня, коли виїхали в аеропорт, щоб здати автомобіль та сісти в літак назад до України.

Местіа

Местіа розташована на південному схилі Великого Кавказу, в 128 км на північний схід від Зугдіді (висота 1500 м.) над місцем злиття річок Местіачала і Мулахура, простягаючись у довжину майже на 6 кілометрів.

Її оточують з південного боку – хребет Зурулді, з північного – гора Цхаквзагарі, зі східного – гірський масив Бангуріані, а з західної сторони відкривається панорама на вершину Лаіла.

Пам’ятники середньовічної архітектури Местіа включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У Местіа збереглося кілька десятків середньовічних кам’яних будинків з характерними тільки для Сванетії сторожовими і житловими вежами, які охороняли колись Местійську долину. Величні башти-фортеці (або будинки-башти), півколом охопили місто, досі не втративши своєї величі. Вони донині є архітектурними домінантами і надають місту унікального вигляду.

На жаль, з розвитком туристичної розбудови центру селища в нетиповому для сванів стилі американського Дикого Заходу, автентичні архітектурні пейзажі щороку зміщуються на периферію, залишаючись неспотвореними глобалізацією лише на схилах навколишніх гір, в історичних присілках Местії: Лагамі, Ланчвалі, Лехтагі…

У Местіа є унікальні церкви 10-14 ст.:

Церква Мацхварі (Преображення) в Лагамі – 9 ст. (!) – родова двохярусна церква, з фресками 13 ст. у верхньому ярусі, 10-12 ст. у нижньому підземному ярусі. Зверху до низу збережені і законсервовані усі оригінальні фрески, деякі з них відкривають оку кілька шарів – але усі періоду раннього середньовіччя…

Церква Тарнгзел (Святих Архангелів) -

Інші церкви -

У селищі розташована низка музеїв:

Історико-етнографічний музей, де зберігаються унікальні ікони, рукописи та інші реліквії.

Сванський житловий комплекс родини Маргіані – етнографічна пам’ятка старовинного сванського побуту.

Будинок-музей Михаїла Хергіані – видатного альпініста,  уродженця Местіа, в пам’ять якого встановлений бюст.

На центральній площі-сквері Местіа знаходиться туристичний інформаційний центр, в якому можна отримати кваліфіковані поради англійською щодо місцевих туристичних об’єктів. Тут завжди чути багатомовний гомін туристів з різних країн світу – найбільше молоді приїздить із Польщі, Ізраїля, Франції, Німеччини, Чехії.

Звідсіля можна вирушити у будь-яку точку Сванетії: купа місцевих таксистів і провідників, для яких це чи не єдиний реальний спосіб прогодувати сім’ю. Найпопулярніший маршрут – високогірне селище Ушгулі (стандартна ціна – 200 ларі – 100 євро за джип туди і назад, інколи щастить сторгуватись до 160 ларі).

Саме навколо центрального скверу зосереджені нечисленні заклади харчування та кращі (а тому й дорожчі) гестхаузи.

Местія – центр високогірного туризму в і альпінізму Сванетії: звідси починаються сходження на вершини Ушба, Джанги-тау, Шхара та ін. Наприкінці 2010 року тут відкрився гірськолижний курорт та аеропорт.

Навколишні цікавинки:

У Местії є кілька джерел з мінеральною водою. Одне знаходиться в центрі містечка, три інших – на березі річки Мулахура.

Недалеко від Местії пролягають гірські туристичні маршрути:

- маршрут до льодовика Чалааді.

- маршрут до озер Корулді.

- маршрут до г. Ушба.

Гірськолижний курорт Хацвалі – розташований за 7 км від Местії. Там можна взяти напрокат спорядження і перекусити в кафе. З центру Местії до Хацвалі прокладена шосейна дорога.

Корисні лінки

http://travelgeorgia.ru/216/

http://www.inmestia.com

Автор: Роман Корнилюк

Та перед самим від’їздом, гостинний Р. показав нам родову церкву свого клану – тисячолітній храм Преображення Господнього з унікальним як для сванських церков зовнішнім розписом (який, на жаль, під дією снігів, дощів, холоду і сонця ледь-проглядається на текстурі старовинного муру).

Натомість внутрішні фрески, законсервовані Р., збереглися в набагато кращому вигляді – розписи займають усю внутрішню площу мурів і склепінь від верху й до самого низу.

Верхній, наземний ярус церкви, відкритий для усіх туристів та місцевих прихожан, прикрашений розписами 13 століття.

Нижній, підземний ярус, доступний далеко не для всіх, містить старі фрески 12 століття, під якими схований неймовірно древній шар сванських розписів 10-го (!) століття зі слідами пожежі тисячолітньої давності. Сама “підземна” церква була побудована у 9-му столітті…

Перебуваючи у таких місцях, душа німіє у священному благоговінні перед проявом вічного, перед вічними цінностями пращурів, що збереглися під строгим і смиренним наглядом нащадків.

Ця глибинна відчайдушність захисту предковічного, а точніше непохитне тримання стягу родової пам’яті, возносить благородство, честь і гідність сванів до рівня навколишніх льодових вершин. У таких людях, їхніх жестах, рухах, словах і поглядах відчувається непомірна сила духу, помножена на силу поколінь дідів-прадідів.

Ця внутрішня сила, честь і гідність – поняття, нещадно девальвовані в глобал-цивілізації, у сванах настільки явні, настільки матеріалізовані, що потрапивши сюди зі звичного міського середовища починаєш жахатися аморфності, награності і дріб’язковості власних, таких звичних і буденних слів, дій та вчинків…

Що вражає найбільше, у сванів не спостерігається жодної бравади, хизування чи демонстрації своїх найсильніших рис, вони настільки певні власної гідності, що вона цілком автономно “сквозить” крізь їхні буденні розмірені (флегматичні?) слова, чіткі рухи, строгу і прозоро-чисту міміку.

Вони бережуть віру, пам’ять предків і традиції роду не напоказ, не “для годиться”, навіть не зважаючи на “а шо ж людоньки скажуть?”

Це те, без чого вони не можуть жити.

Про це від них прямо навряд чи почуєш: настільки Це вроджене, запрограмоване і буденне.

Це можна лише побачити на власні очі, побувавши у Сванетії, придивившись на їхні діяння, послухавши їхні тости, котрі починаються “За Бога”, “За Сакартвело”, а завершуються не “на коня”, а “За Пресвяту Богородицю, покровительку нашої Грузії”.

Местійська траса і транскавказька магістраль

Тим часом ми вирушили з Местії на рівнину на потужному Subaru з Т., братом Р., котрий якраз повертався додому у Квемо Картлі і міг довезти нас через транскавказьку магістраль аж до Воєнно-Грузинської дороги. Це була велика удача, оскільки ми економили 1-2 доби, які прийшлося б потратити на пошук попуток.

Проїжджаючи маршрутом Местіа – Джварі – Зугдіді – Кутаїсі – Горі – поворот на Тбілісі перед р. Арагві., ми мали багато часу для спілкування. Дізнанились масу нового.

- У селі Бечо перед Местіа на початку 2000-х діяла банда рекетирів, серед яких крім центрального сванського клану були і найманці з сусідніх кавказьких народів та 4 росіяни. Навіть, щоб просто проїхати до батьків у Местіа, приходилось зупинятися перед кулеметом, направленим на трасу з кущів і домовлятися з рекетиром: своїм, сванам, інколи могли скинути таксу за проїзд зі 100 доларів до 30-ти…

- Саакашвілі, відразу після приходу до влади, вирішив ситуацію, нанісши кланові неочікуваний і зовсім недемократичний удар: розбомбив бункер шляхом аеро-атаки. Результат: десяток загиблих. Решта банди і її підсобники накивали п’ятами або перекваліфікувались у законослухняних мирних жителів.

- Саакашвілі, на думку Т., не тільки диктатор і командний лідер, а й великий новатор. Щодо новацій є багато незадоволених – саме на цей сегмент і орієнтується Іванішвілі.

- Цікава і трагічна історія про конструктора кілометрового тунелю по транскавказькій магістралі між Західною і Східною Грузією. Виявляється тунель прорубували з обох боків, а відповідальність за правильність маркшейдерських розрахунків ніс конструктор. Час здачі проекту наближався, а обидві бригади ніяк не могли зустрітися.

Конструктор важко це сприймав: думаючи, що зробив непоправну помилку і пустив на вітер мільйони бюджетних коштів, покінчив життя самогубством. На наступний день, дві бригади з протилежних кінців гори зустрілися, якраз у тому місці, яке розрахував бідний геній. Як бачимо, не варто сприймати слово “дедлайн” надто буквально…

- Красиві і під лінійку побудовані квартали з єврочерепицею біля м. Горі – це житло, побудоване за наказом Саакашвілі для біженців з Південної Осетії та Абхазії. Так само біля Горі, але вже справа від траси, вилискують на сонці нові армійські казарми: кажуть, президент після російсько-грузинької війни 2008-го кинув великі фінансові ресурси на технічне переоснащення армії та поліпшення життя військовослужбовців.

- На автобані Горі-Тбілісі висять електронні табло, які показують швидкість руху кожного авто. І в разі перевищення – кожен раз нараховують окремий штраф, який згодом надсилається власнику по е-мейл. Добре, коли один, а не з кожного табло окремо…

Воєнно-грузинська дорога

Висадились якраз перед річкою Арагві на Воєнно-Грузинській дорозі, на розвилці Казбегі-Мцхета. Нам же треба далі рушати у протилежний від древньої столиці бік – до Степанцмінди (колишнє Казбегі). Нас відразу підібрали два грузинські братки на мерсі-позашляховику. Виявились дуже гостинними, пригощали усім що мали – водою, булочками, фруктами.

З огляду на разючу невідповідність між бойовим виглядом і надмірно гостинною поведінкою “братків”, постійні зупинки біля придорожних лотків та магазинчиків із запасанням харчами, постійне підмигування і специфічний сміх, а також через їхню слабку російську, у мене почали закрадатися сумніви у щирості їхніх намірів.

Проте, як виявилось згодом, я дарма тривожився. Запрошували, до речі в гості (на щастя не надто наполягали). Запитували, за яку ціну можна “нормально погуляти з місяць” у Києві.

Менше з тим, нас провезли “з вітерцем” на найвищі відроги Кавказу. Подолавши суворий, вітряний і роздовбаний наче танками Хрестовий перевал, нас висадили за кільканадцять кілометрів перед Степанцміндою у селі Кобе, оскільки “браткам” треба було їхати у бокове глухе село, де у них паслись їхні стада…

Словом, це був яскравий прояв грузинської гостинності, яка не знає ні класових, ні кастових, ніяких відмінностей. Всі – від явних “злодіїв в законі” і “братків” на шикарних позашляховиках до найбідніших селян-землербів проявляють разючі для західної людини жести турботи і поваги до подорожніх.

Кобе

Отож ми висадились біля скотарського села Кобе на Воєнно-грузинській дорозі. Вечоріло… Холодало…

Машини йшли рідко. І більшість – російські або у протилежному, тбіліському напрямі. Шансів, щоб нас, із синьо-жовтим стягом, підібрали зменшувались зі швидкістю настання гірської ночі.

Дивимось на гори Хевії. Вони зовсім не такі, як у Сванетії. Якісь пустельні, аскетичні, більш суворі, простіші і страшніші. Немає дерев. Рослинність дуже скудна. Згадуємо прекрасні і захоплюючі, але такі ж аскетичні панорами гірськолижного курорту Гудаурі, який лишився кілька кілометрів позаду за Хрестовим перевалом. І дивимось на роздовбану Воєнно-грузинську дорогу, по якій все рідше і рідше проїжджають автівки.

Коли ми вже змирились із своєю участю і почали приглядати місце для палатки, на зупинку під’їхав не то “пазік”, не то маршрутка з табличкою “Тбілісі-Казбегі”, перенаповнений селянами з навколишніх гір. Водій нам чомусь зрадів і звелів завантажувати рюкзаки в повністю забитий задній багажний відсік, сам їх притрамбував, а нас запросив до салону. Перші зупинки ми їхали в карколомних позах серед таких же набитих, мов оселедці, тіл.

Степанцмінда (Казбегі)

По ходу висадки пасажирів у гірських селах, у салоні ставало вільніше. Коли ми в’їхали в нічну Степанцмінду і почали запитувати в водія про можливості для нічлігу, той сказав лишитися, хоч усі пасажири вже вийшли і повіз нас до будинку своєї “матушки”, принагідно розповідаючи свої армійські літа. проведені в Україні.

“Матушка” нас прийняла в своїй господі за окрему плату в 15 ларі за особу. Спали в залі на підлозі у своїх спальниках. У підвалі був душ і туалет. Проте серед ночі нам вже не було куди діватися.

Перед сном глянули з ганку на нічне місто, яке лежало внизу. Над містом височіла і світилась прожекторами церква Гелаті Самеба на фоні темного силуету грізної гори Казбек, відомої з дитинства по картинці на пачці однойменних радянських цигарок…

Автор: Роман Корнилюк

Бечо. Довгий серпантин вздовж меандра ріки. Довго стояли на якійсь транспортній базі, задивляючись на інший край серпантина.  Дуже мало машин – по одній на 15 хв, причому після того я ми помічали машину на протилежному краї каньйону, до нас вона доїжджала лише за 5 хвилин.

Через годин 1,5-2 нас підібрав на дорогущому джипі один чистокровний сван, який мовчав, придивлявся, а під кінець нашої короткої спільної поїздки уже запрошував в гості у своє село, де у нього була агрооселя.

Местіа. Центр нагадує дикий захід з вестернів. Декорації: гестхаузи, сувенірні лавки, який інші туристичні побудовані за підтримки держави та іноземних інвесторів будинки, хоч деревяні але надто прилизані, надто нетутешні, надто вибиваються і як сказала Аня надто нагадують Польщу або Чехію, але ніяк не Грузію.

Мені сквер нагадав піонертабір, оскільки був засіяний численними групками молоді з рюкзаками і яскравим туробладнанням, що виділянось на фоні вбраних у темне, мов тутешнє каміння, місцевих жителів.  Бюро туризму з купою європейських туристів. Дізнавались як можна поїхати в Ушгулі: просто приходити сюди вранці і брати спільний джип разом із такими ж туристами.

З центру ідемо пішки, ледь-живі після важкої дороги, до Резо, який живе у присілку Лагамі. Мені цей квартал сподовався більше. Своєю автентичністю, до якої поки що не дійшла рука модернізаторів, що по-європейськи “зализали” центр. Тут купа башт, купа кам’яних будинків. Таке враження, що дві третини з них стоять пусткою і повільно рушаться. З подивом помічаємо що в багатьох із таких напівзруйнованих будинків, яким мінімум літ по 500, живуть люди. Досі!

Місцина лежить на схилі, тому карабкаємось вздовж якогось струмка, яку жителі перетворили на стічну канаву. Навколо старезні башти і будинки, що височіють над містом. Думаю такий вигляд мала Генуя в 12 столітті… Дух історії та автентичність забудови компенсує все, навіть сміття під ногами.

Ступак упізнав церкву Преображення, хоч вона здалеку зливалась з навколишніми кам’яними і на вид такими ж середньовічними мурами та будинками. Викликаємо Резо. Даруємо подарунок. Нам дуже незручно, бо потрапили на поминки по батькові.

Втомлені сидимо на подвір’ї за довжелезним столом – одному із двох, за яким зібралися люди з усього кутка: рід, сусіди, друзі. Один по-одному проголошують довгі тости, суворим і дуже вдумливим тоном. До нас гостинне відношення і зацікавлення, але без жодного надміру, без жодної награності, без “залізання” в душу. Точно так як казав Іраклій у цілому про грузинів: “дивляться…  – думають… – відкриваються”.

Автор: Роман Корнилюк

На шляху, таксист зупинив біля обмінника. Курс buy-sell: 160-161 ларі за 1 долар. Поліція працює. Злочинності нема. Старі житлові будинки, але нові державні проекти.

Викинув нас на виїзді з Батумі біля автозаправки. Зліва за грядою валунів шуміло темне нічне море. На водою світив величезний південний місяць, а вдалечині – нові хмарочоси модернізованого Батумі. Посиділи півгодини на камінні. А Сашко пішов до бензоколонки розпитати, як тут зі стопом справи, і коли приблизно звідсіля можна виїхати.

Підтягнувшись з рюкзаками до прозорого поліцейського відділку на колонці ми викликали масове здивування у робітників: 3:40 ночі все-таки… Вони були дуже чемні, але насторожено розглядали нас, випитуючи звідкіля ми такі з’явились і як тут опинились. Запропонували кави. Ми не відмовили гостинності. Завелась неспішна розмова, що тягнулась до шостої ранку.

Іраклій. Вивчився на юриста в МГУ. Коли почалась напруженість російсько-грузинських відносин, вирішив покинути Федерацію і вернутись на батьківщину.

Та тут, незважаючи на свою освіту, а точніше “завдяки” їй має певні трабли – знання російської нікому не потрібне – роботи мало – в пошані англійська. Мусить поки працювати на бензоколонці і радіти хоча б такому шансу.

Каже, що жалкує за витрачені на навчання роки: якби раніше завів сім’ю, то діти уже б підросли, а так лиш нещодавно оженився.

десь під шосту ранку Іраклій підсадив нас на маршрутку, яка прямувала на Тбілісі у якості автостоперів.

Проїжджаємо Кобулеті, Урекі… Чудові і чомусь порожні пляжі за платанами і соснами, в які хочеться приїхати спеціально для морського релаксу.

Доїхали до повороту, 10 км недоїжджаючи Поті. Місце для стопу супер-незручне. Заплатили по 50 тетрі за автобус до центральної площі Поті.

Колхідська низовина

Поті. Прохід з центру до потрібної окраїни відбувався у прямому сенсі в … поті. Сонце зійшло наверх і нещадно палило. Нас знову підібрав добрий маршрутчик, підкинувши до повороту на Зугдіді по трасі, що вела на Сенакі. Там нам зупинився поліцейський, який гнав як шалений, однак був дуже врівноваженим і слухав кльову музику.

Зугдіді - столиця Мегрелії, там ми надовго підзастряли. Через хвилин 20 після того, як купили у сільському магазинчик лаваш і дві пляшки жаданого льодяного боржомі, роззирнулись і побачили, що стоїмо якраз біля старого кладовища. Можливо тому, ніхто не зупинявся?

Хоча ні, мали знайомство з місцевими крутими молодиками, які зупинились на машині, деякий час говорили і втикали на нас, а потім підійшли, потисли руку, спитали хто ми і звідки з виглядом “повелителів усія Мегрелії”. А потім відійшли на 5 метрів. Потеревенили між собою. І аж  через хв. 20 змились. Ми також вирішили змінити місцеположення, адже стоп ніяк не йшов. Пройшлися вбік аж до якогось довго-протяжного присілка. Нас виручив грузин, що 20 років прожив у Білорусі.

Гоча, сам родом із Абхазії. Натхненно описував Сванетію, енергійно розмахуючи руками, в той час як кермо самостійно управляло машиною на шаленій швидкості:

“О, Сванеті! Яка це прекрасна гірська країна! З яким до неймовірності чистим повітрям! А яка кришталева вода! І, водночас, це суворий край з неприступними гірськими хребтами та страшними дорогами, з мужніми і войовничими жителями!”

Далі була експресивна оповідь про життя в Мінську, повернення додому. Не знав що сказати у відповідь поліцейському: бо за десятиліття життя закордоном на мить забув рідну мову.

Нарікання на втрачену Абхазію. Ось там, за рікою – мій дім, але я не можу туди потрапити – ці *** не пускають мене туди, там тероризм, там анархія, там корупція. Як тільки моя нога ступить на отчий край – мені  не жити.

Тільки після перегляду документального фільму пітерських режисерів “Уроки русского”  я зрозумів усю глибину болю, що викликав цей крик душі реемігранта…

Джварі.  Вийшли у прямо перед початком водосховища. Перед нами стіною стояли передгіря Сванетії. Відчувався в повітрі кришталево-чистий подих гір. Спека була не такою нестерпною як раніше.

Сван, що зараз живе в Оренбурзі. Довіз до Бечо по шалених серпантинах, численних тунелях і з висадками попити найсмачнішої у Грузії джерельної води.

Автор: Роман Корнилюк

Винні тури в Грузії – це такий особливий розділ туристичної індустрії, який у світі зустрічається далеко не скрізь. Це щось на зразок екскурсії в музей, тільки вивчаємо не предмети старовини, а вино. Виноробних центрів в Грузії багато, на все не вистачить часу і грошей, але з дечим ознайомитись можна.

Найпопулярніший напрям – це Кахетія. Сортів вина там багато, виноробні райони розташовуються густо, а крім того кахетинський тур цілком укладається в один день. Зазвичай туристів возять у Телавський і Гурджаанський райони.

Винний тур у вузькому сенсі виглядає так: вас привезли в село, показали виноробню, розповіли, як вона працює – для цього корисно спершу розібратися, які є технології – а потім приносять багато-багато їжі і вина.

Замість села можуть привезти на винзавод і тоді екскурсія буде йти на більш академічному рівні. Визаводи мають один істотний плюс: у них прозапас можуть бути вина різних сортів. У селах дають як правило 1-2 сорти. Зазвичай це Сапераві і Ркацителі.

На великих винзаводах годувати не прийнято. Зате там є цікаві музеї, екскурсія там безкоштовна, а після екскурсії можна накупити фірмових пляшок. З кахетинських винзаводів найдавніший і знаменитий – у селі Цинандалі. Ще один дуже старий є в селі Зегаані. На Зегаанському винзаводі можна влаштувати дегустацію прямо у винному погребі, а можна і в парку. Там і нагодувати можуть і навіть готель готується до відкриття.

Оскільки їхати в Кахеті тільки за вином нераціонально, то в програму винного туру зазвичай включають відвідання чогось стародавнього. Наприклад, замку Гремі, монастиря Некресі, міста Сігнахі і тд. Це вже як організатор спланує.

Винний тур – недорога розвага. Деякі гіди водять групи з 4-х осіб за 100 ларі з усієї групи (близько 50 доларів). Це без замків. Тур за повною програмою може коштувати 180-190 доларів з двох чоловік. Якщо група більше, то все сильно здешевлюється. Винний тур – масовий захід. Пити одному взагалі неправильно.

Для порівняння, одноденний тур по всій Кахетії може коштувати 300 чи 350 доларів з двох чоловік, зате багато чого покажуть. У винному турі красоти вторинні.

Загалом, зважившись на винний тур, сформулюйте собі цілі. Наприклад, зрозумійте, куди ви хочете – на винзавод або в село. Це різні речі у всіх сенсах.

Бувають винні тури і в західну частину країни, наприклад, в Амбролаурський район, де виробляються місцеві напівсолодкі вина, з яких у нас найкраще знають Хванчкару. Амбролаурські тури дорожчі і довші – це зазвичай дводенні поїздки. У цю екскурсію теж входить відвідування всяких Рачинських старожитностей.

Винні тури особливо чарівні в період збору винограду, який в Грузії називають ртвелі (რთველი). Тут вже можна не тільки пити, а й взяти участь у зборі або обробці. Це цікаво. Ртвелі проходить зазвичай у вересні. У різних районах у різний час, так що можна встигнути взяти участь у ньому кілька разів. Винний ртвелі-тур забирає трохи більше часу, це варто мати на увазі.

Винними турами займаються практично всі грузинські турфірми.

Корисні лінки

http://georgianwineonline.ca

http://news.hvino.com

Детальніше про грузинське вино, читайте у наступних постах:

Грузинське вино: основи

Грузинське вино: квеврі

Що таке вино ?

Грузинське вино: технології виноробства

Грузинське вино: сорти винограду

Грузинське вино: сорти вина

Винні тури по Грузії

В улоговині, оточеній південно-західним схилом Великого Кавказу і Сванетським хребтом, знаходиться безліч невеликих поселень, які органічно вписані в навколишній ландшафт і відрізняються самобутньою архітектурою.

Місцеве населення – свани – специфічна етнографічна група грузинів зі збереженим глибоким пластом культури та своєрідною ментальністю, якими досі захоплюються мандрівники.

Край багатий на мальовничі ліси, суворі вершини, високогірні озера та льодовики, архітектурні та сакральні пам’ятки, що сягають темних віків між античністю та середньовіччям.

Детальніше про історичний регіон Сванетія >>>