Автор: Лідія Журба

«Ось і закінчився похід 1-ої категорії складності…», – так драматично пишуть натхненні туристи, коли хочуть розповісти про свої досягнення, похизуватись сміливістю. Але я не збираюсь вимальовувати хронологію подій, уточнювати географічні назви, кілометражі. Поділюся лише ексклюзивними подробицями подорожі туристичного клубу «Скіфи» в Грузію.

Готуватися до походу треба заздалегідь. Справді, треба. Особливо морально. Особливо своїх батьків. За півроку попередивши про можливість, що їхнє чадо зникне на півмісяця десь серед Кавказьких гір. Бажано побути перед походом певний час в іншому місті, але на Батьківщині. Тоді ефект від шоку «Мамо, я ж через тиждень лечу в Грузію» дозволить потихеньку спакувати речі, доки батьки нервово шукають заспокійливе.

Пакуй спорядження вчасно! Інакше те саме заспокійливе доведеться вживати тобі, коли напередодні відльоту магазин не захоче повертати взуття на розмір менше, остання шкарпетка втрамбовуватиметься в наплічник о другій ночі, прокидатися треба о п’ятій, а в аеропорті виявиться, що ти забув найважливіше вдома – свої штани!

Відсутність штанів – не найбільша проблема. В рекомендаціях до правильного зовнішнього вигляду в кавказьких регіонах сказано: «Дівчина має бути одягненою так, щоб у випадку коли у місцевого постане вибір між нею та бараном, він обере тварину». Проте, навіть з такими своєрідним «dress code» – ти не пропадеш, коли поряд є друзі, які можуть позичити штани, каску, трекінгові палиці, бахіли, тощо.

Шануй працівників аеропорту.  Вони можуть спокійно відреагувати на льодоруби, трекінгові палиці. Але рибку сайру в ручній поклажі – не пробачать ніколи.

Ніхто не відобразить національного колориту краще за водія. Це та відважна людина, що рухаючись зі швидкістю не менше ніж 130 кілометрів на годину, обганяє вантажівку, вилітаючи на зустрічну смугу, одночасно оминає зустрічну вантажівку, додавши швидкості. А при вигляді людини на пішохідному переході, сигналить їй, докірливо тиснучи на газ.

Нам пощастило дізнатися, що таке вид «серпантинної» дороги з одним із таких сміливців.  Всього 6 годин кружляння стрімкою гірською дорогою і ти потрапляєш з обшарпаних будинків Кутаїсі у високогірні, старовинні поселення могутніх жителів регіону Сванетії.

Собака – найкращий друг людини. Протягом всього часу «Скіфів» оточували пси. Різнокаліберні, різнопорідні, великі, маленькі – пси захищали наш сон в наметах, люб’язно ділили наші наїдки, грались в собачі ігри. Хочеться виділити одного маленького пузаня, вагою в кілограмів 10.

Тофі Свансен – геройський пес, що пройшов з нами 22 км підйомного шляху! Те, як він на своїх коротеньких лапах хвацько пробирався в місцях, де не кожна людина пройде, – надихало нас на продовження маршруту без жодних нарікань на складність. Найзворушливішим моментом  походу було перенесення Тофі через річку, коли він остаточно застряг на іншому березі. Без нього далі не пішли.

Як виявилося внизу, ця готельна собака вже не вперше підіймається разом з туристами та альпіністами. У неї це щось на кшталт хобі, тренування задля підтримки себе в тонусі. Таким походенькам пса Свансена навіть присвятили цілу сторінку на Facebook.

«Шабаш відьом» – зовсім не містична штука.  Все досить прагматично й прямолінійно. Так перекладається назва однієї з гір, яку «Скіфи» мали честь побачити. Гора «Ушба» – велична, роздвоєна на кінці, багата на легенди про відважних молодиків та уламки туристичного спорядження відчайдухів, що не дотримувалися правил з техніки безпеки.

Довіряй, але перевіряй. Якою б чесною не здавалась мила бабуся, єдина жителька в радіусі декількох кілометрів – вірити її «посиланням» на всі 100% не варто. Старенька може не зовсім добре розуміти одну з міжнародних мов, а ви, в свою чергу, правильно вимовляти місцеві географічні назви. В результаті – втрачені кілька годин й тяжкі докори сумління за погані думки про людину. Майте про запас знання маршруту з карти на випадок такої раптової зустрічі.

Маркетинг – рушій суспільства. Ще якихось три року тому Сванетія  відрізнялась недоступними гірськими територіями, де місцеві жителі кревно захищали свої традиції в таємничих кам’яних вежах. Сьогодні ж Вас на кожному кроці зустрінуть «guesthouse», свани в кросівках,  які тренованою англійською пропонуватимуть екскурсії, листівки за 25 грн.

Велика рогата худоба посеред вулиці, незвичайні будинки, гірські пагорби – перетворились на товар, а у майбутньому стануть екзотичною родзинкою масових гірськолижних курортів у майбутньому.

Сало є сало. Поринувши у гастрономічний вир хачапурі, кубдарі та нереально дешевих фруктів, не слід забувати про базу українського існування. У складні моменти, коли наснага покидає тебе, наплічник стає непідйомним, дорога – безкінечною, а маршрут – невизначеним, варто скуштувати шматочок рідного, поживного салця.

Життєдайна сила допоможе здолати і колючі зарослі рододендрону і переправу через бурхливі річки, моральні сумніви, численні перевали та вимушені зупинки через урожайність придорожньої малини, чорниці, порічок.

Погода може мати плани, які відрізняються від Ваших. «А о котрій годині сьогодні дощ?», – стало щоденним ритуальним питанням. Треба бути готовим, що замість того, щоб ніжитися на золотому пісочку, в прозорих хвилях під яскравим сонечком (що ми відправилися робити після закінчення походу), доведеться рятувати підтоплений намет, не знімаючи дощовика.

Хочеш перевірити людину – сходи з нею в похід. Той, хто йде поруч з тобою, автоматично перетворюється на партнера, кровного родича й ворога в одному обличчі. Люди відкидають буденні вигадані маски, відкриваються справжніми.

Але така оголена сутність не завжди безпечна. Правда може дуже боляче вколоти. Після зустрічі зі справжньою людиною, байдужим до неї ти не станеш – знайдеш собі друга на все життя, або навпаки.

В будь-якій незрозумілій ситуації кажи: «Гамарджоба, генацвале!». В світі немає гостиннішого за грузинів народу. Гостя ніколи не образять, віддадуть все найкраще, оскільки він є посланцем Вищих сил.

Починаючи від водія маршрутки, що вночі забрав нас здичавілих і голодних в свою багатодітну сім’ю, закінчуючи Кагою, чоловіком, який просто так зробив нам розкішний бенкет на березі моря. Наведу варіанти розвитку діалогів з місцевими жителями:
Варіант 1:

- Ми з України.

- О, так я навчався в Україні!

Варіант 2:

- Ми з України.

- О, так я був в Україні!

Варіант 3:

- Ми з України!

- О, так я… люблю Україну!

Міжособистісні дружні зв’язки Україна-Грузія заслуговують окремої  теми, а жоден похід описати на декількох листочках недостатньо. Тому відчуйте й побачте все це на власні очі. І приходьте до “Скіфів“! : )

Тбілісі. О 23:00 ми приїхали до вокзалу на метро, знайшли нашу маршрутку «Тбілісі-Батумі», квитки на яку придбали заздалегідь, забрали речі з багажного відділення і завантажились у цю пекельну жестянку.

Протягом наступних 6 годин їзди на маршрутці зуміли оцінити всі радощі автостопу:  душно, тісно, шумно, трійка жахливих пісень в однаковому порядку невгамовно змінювали одна одну, вириваючи мозок із напівбожевільної дрімоти: «Маджанджа», якась пісня у стилі шансон про прокурора», і супер-хіт цієї ночі «Анаша… Анаша… Очєнь хяряша….»

Гріголеті. Висадили нас по проханню на морі – біля селища Гріголеті. Вибір саме цього місця для висадки базувався на якихось інтуїтивно-умоглядних міркуваннях – на карті виглядало цікаво: мале сільце на березі Чорного моря більш приваблювало нашу палатку, ніж урбаністичне Батумі.

Як виявилось, крім карти варто дивитись і на інші джерела інформації: темна ніч: хоч око виколи, під ногами чвакає, моросить дощ, ми йдемо на шум моря, якого не бачимо – туман, ніяк не можемо намацати підошвами хоч якогось відносно сухого місця для намету. Намацавши в темряві мокру але хоча б не калюжо-подібну діляночку, ставимо намет і, втомлені, завалюємось у крепкий сон.

Прокинулись о 9:00. Жарко і волого. Виходимо, оглядаємось і розуміємо, що замість чудового пляжу серед платанів і сосен ми попали хто-зна куди: чорна дрібно-дрібно піщана аж глиниста земля, де-не-де поросла травою, навколо повно поліетиленового сміття і кучугури бруду після шторму,  видніються якісь рідесенькі хащі. Під ногами продовжує чвакати, хоч вода на очах випаровується. Море якесь суворе і неприязне. Постапокаліптичний пейзаж.

Без  вагань валимо на трасу – стопити, щоб переїхати в якесь більш приязне місце – якесь із тих, що бачили в перший день нашої подорожі. Швидко нас підібрала привітна молода пара: футболіст зі своєю дівчиною. Чудово розмовляють російською, інтелігентні і комунікабельні.

Урекі. Це прекрасне місце з унікальними пляжами із чорним магнетичним піском ми вирішили проїхати, оскільки після Гріголеті мокра глина і пісок викликали неприємні асоціації.

Як виявилось, якщо рухатись вздовж узбережжя на південь – розмір пляжного «покриття» поступово зростає, надаючи широкий вибір найвибагливішим пляжникам: Гріголеті – глина, Урекі – пісок, Кобулеті – дрібна кругленька галька, Батумі – крупна пласка галька, розміром в кулак, Сапрі – ще більше злеліяне морем каміння. Звісно, наш вибір зупиняється на Кобулеті!

Кобулеті. Нові знайомі вибрали для нас ідеальну місцину для табору перед самим північним в’їздом до курортного селища Кобулеті: сосновий лісочок, небагатолюдний чистий гальковий пляж і море! Галька на пляжі різнокольорова, складена з різних типів вулканічних кристалічних порід.

Навколо стояли намети відпочиваючих, більша частина з яких не лишалась на ночівлю. За кількасот метрів біля траси є труба з питною водою – спеціально для туристів «дикунів».

Поставили намет. Відпочили, покупались у морі. Сієста і повний релакс.

Окремої згадки заслуговує похід в кафе. Так як ми вибрали найбільш віддалене від туристичного шуму місце, прийшлось трохи прочалапати – 1 км точно до найближчого кафе – зліва біля траси, пластикові столики на свіжому повітрі. Вразило те, що чекали свого хачапурі протягом однієї години (!), нам чомусь до хачапурі подали … хліб (!), якого не замовляли, а потім отримали чек, оформлений методом «зі стелі» в якому загальна сума і вартість складових явно не сходилась і явно не в нашу користь.

Після цього випадку ходили харчуватись у кафешки в самому Кобулеті. Сервіс: небо-і-земля.

Наступного дня після обіду вирушили до Батумі. Пройшли пішки усі 14 кілометрів, впродовж яких тягнеться Кобулеті. Усвідомили, як нам пощастило з отим тихим лісочком на окраїні – в самому Кобулеті атмосфера приблизно як на будь-якому кримському курорті, правда через довгу берегову лінію не така висока щільність відпочиваючих.

Батумі. Доїхали до порту з аджарцем, який має сезонний бізнес в Україні – торгує хурмою на новорічні свята в Одесі та Львові.

Показав нам величезний Ботанічний сад перед містом – гордість жителів Аджарії.

Батумі вражає невимовною сучасністю. Прекрасний бульвар, чудова набережна. На пляжі – крупна галька.

Особливо вразили ввечері світло-музичні фонтани з голографічним балетом. Можна дивитись на них вічність.

Автобус №10 відвіз до аеропорту.

Гостинна Грузія проводжала нас дощем…

Автор: Роман Корнилюк

Щоб довго і нудно не описувати наші 12-годинні походеньки усіма вулицями цього прекрасного міста, пропоную короткий бліц-огляд найбільш цікавих туристичних місцин Тбілісі

Залізничний вокзал і автовокзал знаходяться між собою зовсім поряд, однак на віддалі стосовно історичного центру Тбілісі. Для швидкої екскурсії по ключовим місцям Тбілісі сідаємо в метро або маршрутку і відразу їдемо на площу Свободи, з якої виходить головна артерія історичного центру – проспект Руставелі.

Проспектом Руставелі

Площа Свободи (Tavisuplebis moedani) – головний майдан Тбілісі, на якому розташована міська рада, а також статуя Святого Георгія, котрий вбиває змія. До 1990 року на цьому місці стояв пам’ятник Леніну.

Музей мистецтв (Fine Arts Museum) – вул. Гудіашвілі, 1 – музей знаходиться на північному боці площі Свободи і являє собою величезну колекцію мистецьких цінностей Грузії, датованих від кількох століть до н.е. до 90-х років 20 ст. Найбільшу зацікавленість у туристів викликає відділ скарбниці – так званий «Золотий фонд», у якому з представлені дорогі ікони, хрести та ювелірні вироби з благородних металів та дорогоцінного каміння з усієї Грузії, а також старих грузинських церков та монастирів, що опинились нині на турецькій території. Також у музеї є секції, присвячені роботам Ніко Піросмані, перському та азербайджанському мистецтву 19 століття, грузинським, європейським та російським картинам 18-20 ст. У будівлі музею раніше була духовна семінарія, в якій навчався Йосип Сталін.

Музей грошей (Museum of Money) – вул. Леонідзе, 10 – музей знаходиться на протилежному боці площі Свободи, заснований Національним банком Грузії. Ви можете побачити грузинські гроші з 6 ст. до н.е. і до сьогодні.

Музей Грузії (Museum of Georgia) – Руставелі, 3 – музей охоплює артефакти з усіх періодів розвитку Грузії: від найдревнішого скелету, віднайденого поза межами Африки – в Дманісі, що має 1,75 мільйонів років, речей із розкопок дохристиянського періоду до епох золотого віку Грузії, феодального роздроблення, перської, російської та радянської окупації.

Проспект Руставелі (Rustavelis gamziri) – головна вулиця Тбілісі, що тягнеться від площі Свободи 1,5 кілометри на північ до площі Революції Троянд. Була проведена росіянами в 19 столітті і забудована елегантними та адміністративно важливими спорудами. Для туристів, котрі вперше гуляють по історичному центру вулиця Руставелі – прекрасний орієнтир, щоб не заблукати. Ключові будівлі на Руставелі:

Палац Молоді (Palace of Younth) – колишній палацо в стилі ренесансу царського намісника на Кавказі, побудований у 1868 році. Відомий також під назвою «Воронцовський палац». У 1918 році у цій будівлі була проголошена незалежність Грузії, Азербайджана та Вірменії.

Парламент Грузії – безпосередній свідок боротьби за незалежність Грузії 1989-1991 р.р. та революції троянд 2003 р.

Школа №1 з пам’ятниками Іллі Чавчавадзе та Акакія Церетелі, видатних письменників і реформаторів 19 ст.

Церква Кашветі – знаходиться навпроти Школи №1, на місці старого язичницького капища. Перша церква на цьому місці була начебто побудована Давидом Гареджійським у 6 столітті. Сучасна будівля церкви 1910 р. була спроектована архітектором Леопольдом Белфельдом як копія церкви Самтавісі 11 ст., що знаходиться 60 км. на північний захід від Тбілісі.

Художня галерея (National Picture Gallery) – прекрасна збірка робіт Ніко Піросмані та маси інших неординарних грузинських художників, в основному початку 20-го століття (кубісти, модерністи, імпресіоністи). За Художньою галереєю та церквою Кашветі розкинувся симпатичний Парк 9 квітня.

Готель «Tbilisi-Marriott» – побудований у 1914 році в типово європейському вигляді.

Національний театр ім. Руставелі – побудований у 1899-1901 р.р. в змішаному стилі бароко-рококо.

Театр опери та балету ім. Паліашвілі – побудований у 1896 р. у фантастичному мавританському стилі.

Площа Революції Троянд (Vardebis Revolutsis moedani), колишня назва Республіканська площа  – з неї видно навіть кавказькі гори. Навколо площі – Smart Supermarket, Radisson Blu Iveria Hotel, парки та сквери.

Національна академія наук – знаходиться на відтинку проспекту Руставелі, що звертає на ліво, оминаючи Площу Революції Троянд. Прямо на сходах Академії знаходиться головний стихійний сувенірний ринок Тбілісі, аналог Андріївського узвозу у Києві. Жінкам продають автентичні хенд-мейд прикраси, а чоловікам – традиційні головні убори з усіх регіонів Грузії.

Площа Руставелі(Rustavelis moedani) – з пам’ятником поету Шота Руставелі посередині, а також станцією метро і МакДональдсом.

Далі на північ від площі Руставелі знаходиться Філармонія та парк Вере. Тут можна зробити різкий поворот на 180 градусів і вернутись назад у бік площі Свободи по паралельній проспектові Руставелі вулиці Грибоєдова – більш автентичній, більш грузинській, ніж сам проспект.

Підйом на гору Мтацмінда

Мтацмінда (Свята гора) – це гора, на вершині якої розташована 210-метрова телевізійна вишка, тоді як східний схил Мтацмінди має величезне  історико-культурне значення, оскільки тут на терасах знаходяться:

Церква Мамадавіті (Св. Давида Гареджійського) – споруджена в середині 19 століття. З церковного майданчика відкривається прекрасний вид на Тбілісі.

У V столітті на цьому місці була печера, в якій оселився Давид Гареджійський – один з сирійських отців. Він жив ​​у цій печері практично весь час, і спускався до міста тільки по четвергах по зигзагоподібній стежці, яку досі називають «стежкою св. Давида». Усі часи печера св. Давида була місцем паломництва християн.

Пантеон – місце національної слави і пам’яті з могилами найвидатніших письменників і політичних діячів Грузії і не тільки, серед яких Александр Грибоєдов, Важа Пшавела, Ілля Чавчавадзе, Звіяд  Гамсахурдіа, Акакій Церетелі. Є плита з іменем Ніко Піросмані, хоча місцезнаходження самої могили невідоме.

Парк Мтацмінда – розкинувся на горі, вище від церкви і пантеону більш ніж на 1 кв. км. з дитячим парком.

Піднятися на Мтацмінду можна пішки, звернувши з вулиці Грибоєдова на Чавчавадзе або Мамардашвілі, а потім продираючись вверх крізь вузенькі вулички зі старезними колоритними будиночками, що зберегли дух столітньої давнини. Коли ми там були в 2012 році, фунікулер ще не працював.

Старе місто

Старе місто – це та частина Тбілісі, яка була огороджена міським мурами ще до епохи входження Грузії до складу Російськоїї імперії. Старе місто було спалене персами у 1795 році і почало відбудовуватись лише на початку 19 століття. Прогулянку по старому місту логічно починати, повернувшись до площі Свободи та рухаючись зигзагами на південний-схід у напрямку до канатного підйомника на замок Нарікала.

Базиліка Анчісхаті – вул. Іоане Шавтелі – найбільш древній храм міста Тбілісі. Побудований за царя Арчіла (Дачі) в VI столітті, офіційно називається Храмом Святої Марії. У XVII столітті князь Амілахварі передав храму стародавню ікону з південногрузинського міста Анчі, яка і дала храму сучасну народну назву “Анчіс-хаті” (Анчійська ікона). Храм діючий, належить грузинській православній церкві.

Сурб Ншан (“Святе Знамення”) – вул. Верцхлісі – вірменський храм, захований в північних глибинах Старого міста. Будівництво тривало з 1703 до 1770 р. У 30-ті роки храм був закритий і перетворений на книгосховище, а в 2010 році тут сталася пожежа.

Храм Сіоні (Сіонський собор, Собор Успіння Божої Матері) – вперше зведений у 6-7 ст., багаторазово зруйнований і відновлюваний. Спочатку його знесли араби. Коли Давид Будівельник відвоював Тбілісі, він побудував собор заново – в 1112 р. Собор сильно постраждав від хорезмійців у 1236 р. і майже повністю згорів у 1795 р. під час навали Ага-Мухаммад-хана. Тоді і згоріли унікальні фрески. Нові розписи виконав росіянин Григорій Гагарін, намагаючись передати грузинський стиль. До 2006 року храм був центром резиденції глави Грузинської православної церкви – патріарха-католікоса. Тут знаходиться важлива реліквія – хрест св. Ніно.

Джваріс-мама (церква Св. Хреста) – перехрестя вул. Леселідзе і Єрусалимської – церква збережена з 16 століття з реконструйованими фресковими розписами в синьо-червоних кольорах.

Сурб Норашен  (церква Благовіщення Богородиці) – перехрестя вул. Леселідзе і Єрусалимської – вірменська церква 1793 року. За будовою – купольна базиліка з фасадами із декоративних арок. Над західним фасадом – ажурна ротонда дзвіниці. Інтер’єр церкви прикрашений фресками художників Овнатанянів.

Сурб Геворк Мугні (церква св. Георгія Мугні) – вул. Беглара Ахоспірелі – руїни вірменського храму під фортецею Нарікала недалеко від Вифлеємських сходів. Храм був заснований в 1356 р., перебудований в 1795 р., в другій половині 19-го ст.. частково відреставрований, а в 2009 р. завалений під впливом часу >>>

Сурб Геворк (собор св. Георгія) – вул. Самгебро – головний вірменський храм у Тбілісі. Побудований в 1251 році. Раніше храм називали “Великий Фортечний”. Храм свого часу був центром Ахпатської єпархії. У ньому читав проповіді брат художника Айвазовського. Коли в 1957 році зруйнували Ванкський собор, сюди перенесли поховання деяких відомих вірменських генералів. Тут же, правіше входу, знаходиться могила поета Саят-Нова, який загинув на цьому самому місці під час навали Ага-Мухаммад-хана в 1795 році. Від церкви Сурб Геворк починається підйом до фортеці Нарікала.

Синагога – побудована в 1904 році у досить затишному квартальчику.

Костел – католицький собор Богоматері 1808 р. у стилі бароко.

Мечеть – побудована мусульманами у 1895 році, єдина мечеть у Тбілісі, котра вціліла після антирелігійної політики Лаврентія Берії. Що дивно, сунніти і шиїти тут моляться разом.

Мінералогічний музей – вул. Ходашені.

Абанотубані – сірчані бані, в яких свого часу купалися Пушкін та Дюма.

Тбіліські старовинні дворики, серед яких можна віднайти душевний пам’ятник Параджанову, котрий тут провів своє дитинство.

Сучасний міст через Мткварі. Перейшовши на другий берег, можна сісти в кабінку підвісної канатної дороги і піднятися до фортеці Нарікала.

Підйом до фортеці Нарікала

Підвісна канатна дорога – має не стільки транспортне, як екскурсійне призначення. Протягом підйому до фортеці відкривається панорама на величні простори Тбілісі.

Фортеця Нарікала – фортечний комплекс різних епох на горі в Старому Тбілісі. Точний час заснування фортеці в Тбілісі невідомий, але у VII столітті вона вже існувала і називалася Шуріс-ціхе.

При Давиді Будівельнику арабська фортеця була укріплена і розширена. Сучасну назву їй дали, як вважається, монголи. Близький до сучасного вигляд тбіліська цитадель набула в 17—18 ст., проте землетрус 1827 р. завдав їй непоправної шкоди >>>

Пам’ятник «Матері Картлі» – гігантська 20-метрова алюмінієва статуя грузинського скульптора Е. Амашукелі символізує грузинський національний характер: жіноча фігура тримає у лівій руці чашу з вином для привітання тих, хто прийшов як друг, а в правій руці меч для тих, хто прийшов як ворог.

Вид на вечірнє місто – головна атракція Нарікала. Тільки це одне варте приїзду у Тбілісі.

Окрім канатної дороги до фортеці Нарікала можна піднятися по узвозу від Татарського Майдану, обійшовши ліворуч Сурб Геворк. Дорога виведе до воріт. За воротами – верхня фортеця і храм, праворуч іде «об’їзна», яка огинає верхню фортецю і йде по хребту до кутового форту. Можна пройти маршрут у зворотному порядку – від храму Верхній Вифлеєм є сходи наверх, і по ній можна вийти до фортеці з боку хребта.

Земо Бетлемі (Верхній Вифлеєм) – церква, яку згідно з історичними даними вперше на цьому місці побудував цар Вахтанг Горгасал. У 15 столітті тбіліські вірмени побудували тут монастир Святої Богоматері, названий ними Петхаін. У першій половині XVIII століття була побудована нова церква. Бетлемі було святинею і для вірмен і для грузин, тому будівництво проходило на кошти обох сторін. Великий внесок у будівництво вніс відомий меценат Гіві Амілахварі. У 1884 році церква буда відреставрована, під час радянської влади тут знаходилась фабрика. У дворі, в східному кутку стоїть дзвіниця з арками, побудована в XVII столітті. Перші два поверхи побудовані з цегли, а третій, побудований пізніше, з каменю. З двору собору відкривається гарна панорама Тбілісі.

Квемо Бетлемі (Нижній Вифлеєм) – церква, зведена на схилі нижче фортеці Нарікала, до якої зі Старого міста піднімається вулиця-сходи. У 1725 – 1727 рр.. вірмени, переселені з Ірану, побудували на цьому місці жіночий монастир Святого Стефана і звели невелику церкву. Замість даної споруди в 1868 році була побудована церква з куполом, яку оновили в 1910 році. З 1988 року собор належить грузинській православної церкви.

Інші цікаві райони Тбілісі

Алвабарі – мальовничо розташований район Тбілісі на протилежному від Старого міста скелястому березі річки Мткварі, котрий так захоплює подих при погляді з висоти замку Нарікала.

До Алвабарі зі Старого міста веде міст Ментехі, після проходження якого, можна відвідати такі пам’ятки як:

- Церква Ментехі (13 ст.) з гробницею св. мучениці Шушанік, закатованої своїм чоловіком, у 544 р. за відмову навернутися до зороастризму.

- Пам’ятник царя Вахтанга Горгасала, котрий у 5 ст. переніс столицю зі Мцхети до Тбілісі.

- Вірменський кафедральний собор Ечміадзін, навколо якого історично селились вірмени, котрі складають значну частину жителів Тбілісі.

- Собор Св.Трійці (Tsminda Sameba) – гігантська сучасна споруда, символ духовного відродження нації після радянського атеїстичного періоду на горі св. Іллі. Кажуть, побудована за кошти Іванішвілі.

Церква домінує над усім архітектурним пейзажем міста, затьмарюючи навіть президентський палац Саакашвілі, що розташований нижче і також підсвічується вночі неоновими вогнями.

Ваке  – найпрестижніший район Тбілісі, в якому мешкають багатії та іноземці. Тут багато кафе, магазинів, барів. У Ваке знаходяться:

- Тбіліський державний університет – біла будівля в неокласичному стилі, споруджена у 1906 р.

- Парк Ваке – мальовниче місце з атракціонами, прекрасне місце для плавання, катання на човнах, засмагання.

- Етнографічний музей під відкритим небом – близько 70 традиційних в основному дерев’яних будиночків з усіх регіонів Грузії.

На жаль, останні райони ми відвідати не встигли з огляду на обмеженість в часі, та й бажали в першу чергу пройнятися атмосферою центру міста. Ну і для наступної подорожі до Тбілісі теж варто було лишити щось несходжене.

Карти Тбілісі

Просмотреть Tbilisi на карте большего размера

Карта Тбілісі 1 (скачати)

Карта Тбілісі 2.1 (скачати)

Карта Тбілісі 2.2 (скачати)

Використані джерела:

Путівник Lonely Planet “Georgia”

http://www.travelgeorgia.ru/25/

http://georoute.ge

http://www.tbilisi.gov.ge

http://www.sunnytour.ge

Ринок Телаві – справжнісінький східний базар, в якому можна купити усі плоди Кахетії у будь-якому вигляді і за найнижчими в Грузії цінами: спеції (50 тетрі за стакан), помідори, перці, персики, абрикоси, кавуни, дині, чурчхела (горіхи в загуслому виноградному соці) і масу інших товарів…

Ікалто – село кілька кілометрів від Телаві, поблизу якого (2 км вгору) знаходиться Монастирський комплекс (VI-XII ст.) та Академія, в якій навчався сам Шота Руставелі.

Монастир Ікалто заснований в VI столітті сирійським отцем Зеноном. На місці старого храму VII-XIX століття був споруджений новий (періцвалеба) храм “Гвтаеба”.

На схід від нього знаходиться мала церква святої Трійці XI століття.

Академія Ікалто на території монастиря була побудована  в XI-XII століттях з ініціативи відомої історичної особистості, великого діяча і наставника царя Давида Будівничого – Арсена Ікатоелі. До наших днів вона збереглася в зруйнованому вигляді.

На першому поверсі академії були 2 кімнати, а на другому один великий зал, призначений для наукових зібрань.

В Академії Ікалто викладалися філософія неоплатонічної школи, риторика, математика, астрономія, агрономія та ін предмети. За переказами Арсеній та Зенон поховані тут, у цьому ж монастирі.

Після відвідин руїн тисячолітніх стін, котрі свого часу були символом розквіту “золотого віку” грузинського ренесансу, ми ще піднялися на гору біля монастиря, з якої видно усю Алазанську долину.

Алаверді. Переночувавши у знайомих в Ікалто, вранці 11 дня нашої подорожі, вирушили в сторону однієї з найбільших святинь Кахетії (в прямому і переносному значенні цього слова) – монастиря Алаверді, який знаходиться в центрі Алазанської долини. Від Ікалто треба їхати в сторону Ахмети і звернути направо до річки Алазані.

Кафедральний кресто-купольний храм XI ст. належить монастирю Алаверді, заснованому у другій половині VI ст. одним із сирійських отців Іосифом Алавердійським, який там же і похований. Сам Алавердійский собор св. Георгія Побідоносця побудований кахетинським царем Квіріке в XI-му столітті.

Собор вражає своєю висотою (50 метрів!) та сильними внутрішніми сакральними розписами. Збереглися прекрасні залишки фресок, датованих XI і XV-XVI століттями: Богородиця, Лазар. Вражають зір величезні склепіння. Фантастичні відчуття.

Алаверді реставрувався багато разів. Зруйнований від час битв храм відновили у 1476-95 роках. У XVII ст. персидські загарбники зробили з нього стайню для коней. У 1742 р. від землетрусу впав купол собору. Відновлення собору завершив у 1750 р. цар Кахетії Іраклій II.

Кафедральний собор Алаверді був важливим духовним та освітнім центром і досі лишається священним місцем паломництва не лише кахетинців, а й тушинів і кистинців із Панкісі. Оточений виноградниками, видний з багатьох точок Алазанської долини, сягаючи височенним гострим куполом небесних сфер, храм Алаверді являє собою унікальну пам’ятку старовинної кахетинської архітектури.

Річка Алазані. Наш шлях проліг далі в сторону гір Тушетії – хоч і не було часу відвідати цю дивовижну частину Грузії, хотілося хоча б пройтися біля їхніх відрогів. По дорозі, перетнули головну водну артерію Кахетії, так би мовити її Ніл – ріку Алазані.

Насолоджувались видом на плодородну долину з синіми горами на горизонті. Благодатний край…

Шуамта. Зробивши часом пішки, часом попутками солідний гак: Алаверді – Алазані – Пшавелі – Телаві, ми рушили до жіночого монастиря Шуамта на протилежному краєві долини. Водій-дальньобійник, котрий перевозив євровікна між Кахетією та Імеретією, звернувши вбік зі свого маршруту, завіз нас аж до Верхнього (древнішого) монастиря, почекав і спустив назад до Нижнього, де ми й розпрощались.

Верхній монастир – Дзвелі Шуамта захований серед лісів гірського хребта Гомборі поблизу прямого шосе Телаві-Тбілісі. Він являє собою ансамбль з декількох старовинних церков. Маленька тринефна базиліка, що стоїть на передньому плані, датується V (!) століттям, інші дві – велика і мала хресто-купольні церкви – VII століттям. Велика церква дуже схожа на Мцхетський храм Джварі. У церквах збереглися розписи XII століття і приклади древньої грузинської писемності – асомтаврулі.

За легендою, на пагорбі Шуамта усамітнювалась від усіх пресвята цариця Тамара, постуючи там протягом 40 днів.

Згідно з іншою легендою, пізніше у монастирі грузини переховували певну кількість найбільш гарних жінок, за якими полювали перси, щоб таким чином хоч якось вберегти генофонд нації.

Нижній монастир – Ахалі Шуамта споруджений пізніше, в XVI столітті. Цей монастир діє до сих пір. У комплекс монастиря входить великий храм, дзвіниця, огорожа. За переказами, обитель побудована кахетинською царицею Тіною.

Ще в дитинстві їй приснився сон про те, що належить їй побудувати православний храм. У сні вона побачила місце для майбутньої споруди. Місце виявилося незнайомим, і тільки будучи вже дружиною кахетинського князя Левана, цариця Тіна упізнала бачене їй у сні місце під час подорожі по Грузії. Там і був заснований монастир, де згодом прийняла чернечий постриг сама Тіна. У нижньому монастирі збереглися середньовічні фрески.

Ікалто. Під вечір прибули автостопом до Ікалто. Нам, як і вчора ввечері, наші гостинні знайомі, принагідно запросивши своїх двох близьких сусідів, влаштували вечерю з домашнім вином, шашликом, бадріджані, картоплею та іншими традиційними яствами. Був свідком приготування справжнього кахетинського шашлика, історію про рецепт приготування якого не можу оминути в цій розповіді про сонячну Кахетію.

Отже, шашлик по-кахетинськи:

Шашлик кахетинці роблять просто: свинину із передньої частини (грудинки) з прогалинами сала нарізають крупними шматками розміром з гусине яйце. До речі, баранину кахетинці (православні християни) для шашлика ніколи не використовують – це роблять хіба що їхні сусіди кистинці (чеченці) з Панкісі, мусульмани за віросповіданням.

Щойно нарізані шматки відразу нанизують на шомпур, солять і відразу (без жодного маринаду!) кладуть на просту чотириногу металеву конструкцію, під якою тліє жар з виноградної лози.

Виноградна лоза надає м’ясу істинно кахетинський аромат. Усі намагання вогню підсмажити немариноване м’ясо гасяться бризками води. І ніякого вина! Вино є для того, щоб його пити.

Шомпури часто перевертаються. Головне. щоб був тільки жар і ніякого вогню.

Шашлик по-кахетинськи подається на стіл в одній великій таці з додаванням перцю та кружалець цибулі. Смакота…

Автор: Роман Корнилюк

Прокинулись у Сігнахі на балконі. Свіжо. Не встигли ми вийти за старе місто, як нас підібрав у свій фургончик вчорашній знайомий – голландець, власник кафешки на центральній площі разом зі ще одним фацетом. Виявилось, що вони – свідки єгови і направлялись на зібрання.

Потужний удар агітпропу, який неспинним потоком лився з уст того другого мужичка, взяв на себе Сашко, котрий традиційно сів наперед. Єговісти висадили нас на повороті до міста Гурджаані.

Гурджаані. Там нас взяв мовчазний чоловік, котрий нічого не говорив і висадив нас у центрі Гурджаані біля магазинчика. Цей райцентр має дещо совдепівський вигляд, викликає згадки з 80-х. Прийшлось пропиляти досить довго по спеці аж на вихід з райцентру.

В Гурджаані здалеку на горбі бачили величний пам’ятник герою радянського фільма “Отец солдата”. Оскільки ряд будинків вздовж траси не припинявся – Гурджаані поступово перетік у село Чумлакі.

До повороту на Кварелі нас підвезли веселі кахетинські джигіти. Повернувши направо, куди відгалужувалась траса на Кварелі, ми нарешті зуміли знайти нормальне місце для стопу. Навколо розкинулись виноградники, сади з персиками, абрикосами… Чудово проглядалась Алазанська долина, на дні якої ми знаходились. Вдалині на сході виднілась стіна гір Тушетії. А на заході – стіна Гомборського хребта.

Кварелі. Машин на Кварелі звідсіля повертало страшенно мало. І всі забиті людьми. Через годинку нас підібрав добродушний водій гігантського КРАЗа. Відчули себе танкістами. Мужик показав нам де вийти, щоб найближче дійти до винного тунелю винзаводу Khareba – перед містом відразу після мосту, пройтись треба трішки через парк, а далі наліво по прямій присілковій дорозі.

Територія заводу облагорожена. Скрізь стоять цікаві скульптури з історії виноробства Грузії. Будівлі винного магазинчика і робочих приміщень виглядають дуже гарно, аж навіть надто по-європейськи.

І ось сам тунель, що прорубаний прямо у скелі. Купуємо квиток і екскурсію. Можна як російською, так і англійською. Дізнались багато нового.

Цей 15-кілометровий (!) тунель був прорубаний у 1958-60 р.р. Це другий по довжині винний льох в Європі. Усередині тримається стабільна температура – 9 градусів по цельсію, вологість – 70%. Дійсно, ступивши кілька кроків, ми окунулись в приємну прохолоду, яка разюче контрастувала з навколишньою 35-градусною спекою.

Йдемо по головному тунелю, впопеперк якого прокладено 13 з’єднаних тунелів по 500 метрів кожен. Тут вино зберігають як традиційним грузинським “кувшинним” методом – у керамічних квеврі, так і в величезних металевих цистернах по 10 тонн кожна.

В одному із відгалужень тунелю відтворений традиційних винний льох – марані – з усіма традиційними атрибутами виробництва вина за кахетинською технологією. Виноматеріал, традиційно душився ногами, як і в Європі. Але потім уся ця маса віджимків – разом із гілочками кетягів – трималась для бродіння у квеврі (об’єм – до 150 літрів!), закопаних під землею. Бродить вино там місяцями – 8 і більше! Виходить традиційне для Кахетії сухе вино, наприклад сапераві.

Якщо прагнуть отримати напісолодкий сорт вина – бродіння переривають наприклад на 2-му тижні. – тоді не весь природний цукор зникає. Однак у Кахетії двома найпоширенішими “візитними” сортами вина вважаються саме сухі – червоне сапераві і біле ркацителі.

Вийшовши на світло і спеку з темно-прохолодного тунелю, пішли під враженням у магазинчик від заводу, в якому нас, тоді ще повних профанів у вині, дуже гарно і терпляче обслужили. Продавці пояснили все що треба, відповіли на купу банальних запитань.

Пляшкове вино тут на будь-який смак і розмір гаманця. А розливне із заводських цистерн, піднятих прямо з тунелю – просто за демпінговими цінами. Наприклад, сапераві – 1,8 ларі, ркацителі – 3 ларі за літр.

Вертаємось назад до траси через присілок Кварелі. Проходимо повз групку місцевих п’яничок на лавочках, що серед білого дня смудлять чачу. І тут раптом один із них вигукує: “Здоровенькі були!” – чистою українською (!) Підходить до нас, здоровається, показує на наші жовто-блакитні прапорці на рюкзаках:

- А звідки ви саме, з якого району України?

- З Києва, а родом і з Києва, і з Полтавщини, і з Волині…

- О, Волинь! А я там теж… сидів. У колонії в Меневичах… – не перестає вражати грузин.

- !?

- …І жінку там мав у вас, на Волині. То що? І як там зараз в Україні живеться?

- Та не дуже…

- Що, забули заповіти батька Бандери: “З-під зеленого дубочка та по червоних кашкетах!” ?

Занавіс.

Некресі. До нижнього монастиря Некресі нас підвіз молодий кахетинець на крутезному джипі, котрий ні слова не знав російською. Дізнавшись, що нам треба до монастиря, хлопчина звернув вбік зі свого маршруту, бо Некресі розташоване кілька км. в стороні від основної траси – там де починається стіна гір Тушетії, які раптом народжуються з абсолютно пласкої долини Алазані.

Брама до нижнього монастиря Некресі:

До вершини, до якої веде серпантин, потрібно було ще пішки пройти під гірку 1,5 км. Ми дещо прогадали, оскільки не запаслись водою в Нижньому монастирі. І на вершині були страшенно спраглі, але щасливі. Панорама на Алазані з висоти гори – просто неймовірна.

Зараз Некресі – діючий чоловічий монастир. Зверху в монастирі перебуває кілька монахів. Продають іконки, хрестики, водичку. До речі, один монах нам перший мовчки налив і запропонував воду зі свого власного баку, побачивши наш стан. Ми, проникнувшись його добротою, купили щось із його краму.

Місто Некресі було засноване царем Фарнаджомі на рубежі II-I століть до н.е. Сам монастирський комплекс споруджений у IV столітті н.е. Цар Трдат тут побудував храм. Це один із найдавніших християнських храмів у Грузії.

У VI столітті в Некресі поселяється один із 12 асирійських отців – Абібос і засновує могутній монастир. Некресі був не тільки духовним, освітнім і культурним центром, а й важливим політичним центром. Звідси поширювався політичний і культурний вплив Картлі над східним гірським Кавказом.

В архітектурний комплекс Некресі входять – мала базиліка IV століття, три церковні базиліки VI століття, купольний храм своєрідного планування VIII-IX ст., палац і трапезна цього ж періоду, вежа XVI століття та ін.

Збереглися цікаві фрагменти середньовічного грузинського настінного живопису.

Спускаючись донизу, внизу під помічаємо фундаменти археологічних розкопок. Як потім виявилось – це, певне, і є відоме Некреське городище, в якому було знайдено осколок сильно пошкодженої надгробної стели та інші уламки, на яких древньогрузинським алфавітом «Асомтаврулі» нанесені написи язичницького характеру, що відносяться згідно гіпотези археолога Чілашвілі до 1-2 ст. н.е.

Гремі. Повертаючись назад на трасу від нижнього монастиря – довго йти пішки не прийшлося – нас підкинули до шиномонтажу біля с. Шилда сільські кахетинські хлопчаки, які взагалі не розуміли ні російської, ні англійської. До Гремі по прямій довезли інші добрі люди.

Храм знахоодиться відразу біля шосе, тому тут багато прочан і туристів. Після дикого, захованого на горі Некресі, Гремі виглядає дещо менш самобутнім.

Гремі зараз – це хресто-купольний храм XVI століття, а колись так називалось ціле місто навколо. Історія великого міста Гремі була короткочасною – з XVI століття до перших десятиліть XVII століття місто було столицею Кахетії. Воно складалося з церковного комплексу, царської резиденції і торгових рядів.

Храм Архангелів, який вважається одним із шедеврів середньовічного Кахетинського зодчества, побудований в 1565г. а фресковий розпис був завершений у 1577 р. У Гремі велась велика культурно-літературна діяльність.

На початку XVII століття внутрішні заворушення, зради і руйнівні вторгнення Шаха Аббаса зрівняли з землею всю Кахетію. Після цього місто Гремі більше ніколи вже не відроджувалось. Лишився лише храм з унікальною цегляною орнаментальною кладкою.

Обабіч храму знаходиться кафе, в якому пообідали хінкалі.

Телаві. До Телаві нас довіз мужичок на роздовбаній радянській тачці. Висадив трохи задалеко – на виїзді з міста.

Пройшлись до центру. Столиця Кахетії виглядає дуже самобутньо, дуже по-східному. Але центр міста станом на літо 2012 весь (!) був у стані реконструкції та ще й після наслідків жахливого урагану: ні квартири, ні тим паче гестхаузу в центрі знайти неможливо. Ми почали запитувати прохожих – усі кажуть, що не те що туристам, а й жителям центру ніде зараз жити…

Врешті, нас, абсолютно незнайомих перехожих, запросив у свій дім у якості гостей один чеченець-кистинець, в якого народився внук. Мужик був щасливий і п’яний, але повністю контролював ситуацію. Вражень від спілкування і кавказької гостинності лишилось дуже багато, та це виходить за грані тематики нашого блогу…

Автор: Роман Корнилюк

Проблема полягала в тому, що туди ніхто, окрім туристів не їздить. Від Сагареджо туди пиляти – 50 км по пустелі. На шляху трапляється лише одне напівсело-напівоаза.

Надіючись на усмішку долі ми цілеспрямовано валимо, відбиваючись від надміру наполегливих таксистів, котрі що 5 хвилин проїжджають і зазивають у салон, на той південний відгалузок основної траси, котрий іде у напрямку до печер. Таксі візьмемо лише тоді, коли стоп зовсім не піде.

Удача нам таки посміхнулась. Незважаючи на дуже нечасті автівки, нас підібрало два доброзичливих сільських дідусі-кахетинці на “Волзі”, котрі направлялися подивитись на свій баштанник. До Гареджі лишалось дві-третіх шляху. Навколо пустеля. Дідки, що від’їхали до баштаннику вбік у сторону с. Сатапле, сказали, що будуть через 45 хвилин повертатись. Якщо ми нікого не “зловимо”, то привезуть нам смачного кавуна…

Проте, ми на диво швидко підсіли у другу чи третю за рахунком машину, яка проїхала по цій пустелі впродовж 15 хвилин. Їхали з інтелігентним співбесідником, обізнаним в історії, культурі, політиці Грузії та світу. Цей добрий чоловік, який сам запропонував нам після 2-х годин екскурсії вернутись разом на трасу під Сагареджо, як виявилось працює режисером театру в Тбілісі.

Давіт-Гареджа

Давіт-Гареджа – монастирський комплекс, заснований у 6 ст. серед кам’янистої напівпустелі 12 сирійськими отцями, серед яких був і Давид Гареджійський. Найцікавіші і найдревніші верхні печери знаходяться на гористому пасмі, по гребневі якого проходить кордон з Азербайджаном, і якраз дещо нижче – на південному схилові, що “дивиться” на Азербайджан. Недарма, цей район є зоною холодних територіальних конфліктів, адже хоч і на православну, але все таки унікальну культурну спадщину, претендує і мусульманський Азербайджан.

Майже біля підніжжя цього ж пасма, але вже з північного грузинського схилу, до якого ми спершу під’їхали запиленою дорогою, знаходиться нижній монастир, в якому навколо печер добудовані величні мури, церкви і келії. Тут живуть нинішні монахи. Ведеться реставрація, адже у радянський час монастир був занедбаний.

Після оглядин химерних архітектурних рішень нижнього монастиря, ми, вийшовши з брами, пішли вверх до древніх печер, голосно тупаючи ногами – щоб відлякувати гюрзу – найнебезпечнішу зміюку Кавказу, котра водиться у цих місцях. Шлях показує натягнутий вздовж стежки трос-перило.

Панорама відкривається надзвичайно фантастична – місячні ландшафти. Зійшовши на гребінь пасма відкриваються будки прикордонників, а внизу на Азербайджанському боці видніються солоні озера.

Найбільше вразили старі монаші келії з розписами 6-го століття, які збереглися лише завдяки унікальному пустельному клімату і відсутності дощів та морозів.

.

Спустились до дороги з гарними враженнями. Навіть спека не здатна цю атмосферу зруйнувати. Спека тут природна і доречна. Сухість повітря робить її придатною до сприйняття.

Як пізніше розказав наш добрий водій-режисер, в часи перської навали, в печерах Давіт-Гареджа переховувалось багато православних людей, включно із царями. За переданням 5000 старців, які проживали тут, були вбиті персами-мусульманами за свою віру десь у 10-11 ст.

Саме завдяки релігії, яку грузини оберігали ціною життя, Грузії вдалося зберегти свою унікальну культуру в поліфонії кавказьких народів та навколишніх імперій.

Удабно

Повертаючись назад, краще роздивились Удабно – місто-село серед пустельного Іорського плоскогір’я, нині практично покинуте, хоча за переписом 2002 р. тут числилось 811 осіб. Знаходиться між Сагареджо і Давіт-Гареджа. Справляє моторошне враження. Його в радянські часи заселили, здається, хевсурами, примусово виселеними зі своїх домівок на холодному Північному Кавказі. Як бачимо, природу не обдуриш…

Знову стопили під Сагареджо, нова ціль – дістатись Сігнахі. Зупинився мікроавтобус зі сім’єю кахетинців, що їхали в Дедопліс-Цкаро. Вони чомусь дуже зраділи, що ми з України: нас вони розчулили – було так щиро і безпосередньо.

Розвилка біля села Чалаубані

Висадили за 15 км. до Сігнахі. Там нас взяв у свою машину молодий грузинський офіцер, який їхав із товаришем. Як і більшість людей на держслужбі в Грузії, хлопець у побуті поводився щиро, доброзичливо та інтелігентно. По традиції запропонував обмінятись контактами, написав мобільний, а за відсутність фейсбуку вибачався – по уставу не положено. Тому дав аккаунт своєї дівчини…

Сігнахі

Сігнахі – славетна “грузинська Італія”. Місто 18 століття, загублене в часі і просторі, відреставроване у європейському стилі, з бруківкою, кованими ліхтарями і красивими різнокольоровими будиночками.

Багато ресторанів, кафешок, сувенірних лавок, готелів та гест-хаузів. Ідеальне для романтичної подорожі. На думку Сашка, надто “зализане” і негрузинське. За етнічним складом, кажуть, що тут переважають вірмени. Ціни високі, як для Грузії.

no images were found

Поселились у бабусі Додо, у якої завжди повно молодих людей із Польщі та інших європейських країн. Поряд із польським прапором, ми повісили український. Спали на балконі, навпроти якого через вулицю знаходився інший балкон, що засвітився в фільмі “Любовь с акцентом”

Влітку тут тепло і затишно. В Сігнахі – особливий мікроклімат, оскільки містечко знаходиться між вершинами Кахетинського хребта, під якими розкинулась Алазанська долина.

Місто оточене довгою захисною стіною, яку побудував цар Іраклій ІІ у другій половині 18 ст. Кожна з 23 башт стіни отримала назву від навколишніх рівнинних сіл і слугувала притулком для їхніх мешканців під час нашестя ворогів.

Перед сном пішки сходили відвідати замок з оглядовою вежею на окраїні міні-містечка. Подивились на захоплюючу призахідну панораму Алазанської долини та високих гір Дагестану.

Повечеряли в ресторації на центральній площі. До нас підійшов познайомитись власник – голандець, який у 90-ті мав бізнес у Львові. Зрадів, наче землякам.

Провели прекрасний вечір, серед сяючих ліхтарів, бруківки і неспішного ритму найбільш європейського містечка Грузії.

Автор: Роман Корнилюк

Казбегі. Спустилися з Гелаті до низу. Вийшли за місто Казбегі. Стопимо. машин мало.

Підібрав нас грузин з двома хлопчаками, сам їде аж з Пітера на батківщину в Аджарію, заразом показує синам рідну культуру.

Ананурі

Проїхавши Хрестовий перевал, гірський курорт Гудаурі, зупинилися на екскурсію біля фортеці Ананурі на берегах Арагві. Всередині мурів стоїть церква з прекрасною кам’яною різьбою по стінах. Усередині усипальниці феодалів. Розписи 17-18 ст. І прекрасна панорама на річку Арагві…

Мцхета

Вийшли у древній столиці Грузії. Головна туристична і паломницька споруда – монастир-усипальниця роду Багратіонів-Мухарських. На підлоці – різьблені кам’яні плити з усіх століть. Багато лавочок навколо, джерело з чистою питною водою. Красиво тут.

Вдосталь нафотографувавши і обдивившись усі закутки кафедрального собору, вийшли назад у місто.

Також побували у жіночому монастирі Самтавро.

Довго виходили на трасу. Не зрозуміло де стопити: по-перше, треба вернутись аж до мосту через ріку, яка петлею обхопила місто. По-друге, пройти назад протилежним берегом.

По-третє, вийти розвилку до Тбіліської траси поблизу гори з монастирем Джварі, оспіваним Лермонтовим.

По-четверте, треба пиляти пішки далі, щоб без заїзду в Тбілісі, виїхати у напрямку Сагареджо по окружній.

І вся наша більш ніж 10-кілометрова епопея по жарі і розпеченому асфальту закінчилась парадоксальним чином – після безуспішного стопу нас підібрала маршрутка, яка завезла нас у … Тбілісі!

Тбілісі

Водій, який зробив вигляд, що не зрозумів наших закликів російською не везти нас до столиці, порекомендував зайти в метро, проїхати пд землею весь центр мегаполіса і вийти на якійсь східній станції. з якої відправляються маршрутки на Сагареджо.

Вечоріло. У нас варіантів вже не було. Стоп закінчився. Ночувати в палатках у мегаполісі теж не ризикнули. Добре, що на станції нам трапився добрий поліцейський, котрий, кинувши недопитий стаканчик з кавою, виструнчився, уважно вислухавши і успіхаючись на всі зуби передав нас якомусь доброму хлопу, котрий довів і посадив нас прямо на маршрутку, що вже їхала в напрямку Сагареджо: 3 ларі і ми десь через годинку-дві були в нічному Сагареджо.

Сагареджо

Як нам сказали на вид “братки” з бензоколонки, до центру міста – 4 кілометри. А у нас важезні рюкзаки. Сашко після переговорів з “братками” хутко вернувся і зауважив: у Києві я б до таких ніколи не підійшов би…

Думаємо як дібратися. Таксистам не платимо принципово – типу “ми ж автостопери…”

Тут нас і підібрали “братки”, які якраз прямували на роздовбаній тачці до центру: “Ви аткуда? А! Я тожє в Украінє біл: в Данєцкє біл… А я в Адессє… Украінци и грузіни всегда далжни памагать друг другу!”

Сагареджойські “братки” поселили нас в чи не єдиному готелі, який був у цьому райцентрі: старий задрипаний совдепівський готель у дореволюційному напіврозваленому будинку.

Дідок-консьєрж був у шоці: 10:30 ночі, він спокійно дивився допотопний телевізор, прикривши двері готелю стільцем. “Пацанчіки” відкрили ці двері “з ноги” і рєзко зайняли усі стратегічні позиції в холі. Домовились з переляканим дідком за ціну. Перепитали нас, чи ціна підходить. Дружньо попрощавшись, вони зникли так само швидко, як хвилину тому вломлювались в цей обшарпаний хол…

Ми, хоч і були страшенно втомленими, вирішили зробити вилазку щоб закупитись харчами у мінімаркеті.

Центр Сагареджо був вщент переповнений молоддю, при чому в основному дівчатами-тінейджерами, які зібрались на ці східні вечорниці з усіх кварталів розлогого райцентру. Як чітко виразився Сашко “Сагареджо  – город нєвєст!” Навколо нас бурлила молодь, якась така дуже мала, щупла і надзвичайно енергійна.

Найбільш дивувало те, що прошарку “20+” ніде не спостерігалось. Напевне, у цьому віці усі навколишні персонажі вже стають статними і сімейними з двійком-трійком дітей… А чим ще займатися в Сагареджо – місті-селищі наречених на самому краю пустелі ?..

Ввечері смакували льодяне грузинське пиво “Казбегі”, не вірячи, що вранці прокинулись під сніговою шапкою Казбека, зображеного на етикетці.  І, звісно, раділи дню, за який встигли проїхати усю республіку з півночі на південь, побувавши у чудових історичних місцях.

Автор: Роман Корнилюк

Вийшли в місто. Вплив совєтів і близькість Федерації відчутні дуже сильно: в архітектурі, в рисах ментальності, згадали старий відчеканений портрет Сталіна під відривний календар на бабусиній кухні.

Перекусили перед центральною площею у кафе Khevi. Замовили хінкалі – найбільш економна і найбільш поживна м’ясна їжа для мандрівників.

Піднялись крізь старенькі садиби присілку Гелаті та порослі лісом схили на гору до церкви Самеба (Св. Трійці). Як сказав Сашко, архітектурний стиль чимось нагадує вірменські церкви.  Фресок практично немає. Тільки ікони в золоті чеканці і так само темно, як у сванських церквах. Ходять монахи.

З церковного пляцу відкривається ще більш захоплююча панорама на вершину Казбек (на основному фото). Тут же б’є потужне джерело, але вода в ньому якась гіркувата, хоча й кришталево чиста і вважається цілющою.

Піднялися до підніжжя льодовика. Трохи треба туди пропиляти під гірку. Але нова панорама того варта. Альпійський пояс. Вище лише вічні сніги, льоди та тріщини, облюбовані туристами і альпіністами. На саму вершину піднімаються зі спорядженням і підготовкою за 3 доби.

Подихали, помилувались красотами і під вечір спустились у Степанцмінду. Повечеряли в таверні. Куштували лобіо. Вуха різала російська попса, по-дивному соціалістичним було й обслуговування офіціантів. Вирішили наступні рази харчуватись у Khevi – там дівчата були поприємніші і навіть трохи розмовляли англійською. Російської не розуміли взагалі…

На наступний день знову пішли у місто. Ніде не знайшли інтернета. Купили величезний лаваш і прекрасний домашній хевський сир. Зібрали манатки і вирішили переночувати під Цмінда Самеба в наметі. Тут наверху свіжо і прекрасно. Тільки дещо вітряно.

То там то сям видніються табори поляків, чехів, шведів. Біля нашого табору в один намет і один синоьо-жовний прапор зупинилися земляки: альпіністи з Симферополя, що приїхали сюди на джипі і збирались підкоряти Казбек і молода пара з Харкова. Розпалили вогнище, побесідували з новими сусідами.

Переночували спокійно. Вночі трішки накрапав дощик.

Автор: Роман Корнилюк

Местіа

Местіа розташована на південному схилі Великого Кавказу, в 128 км на північний схід від Зугдіді (висота 1500 м.) над місцем злиття річок Местіачала і Мулахура, простягаючись у довжину майже на 6 кілометрів.

Її оточують з південного боку – хребет Зурулді, з північного – гора Цхаквзагарі, зі східного – гірський масив Бангуріані, а з західної сторони відкривається панорама на вершину Лаіла.

Пам’ятники середньовічної архітектури Местіа включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У Местіа збереглося кілька десятків середньовічних кам’яних будинків з характерними тільки для Сванетії сторожовими і житловими вежами, які охороняли колись Местійську долину. Величні башти-фортеці (або будинки-башти), півколом охопили місто, досі не втративши своєї величі. Вони донині є архітектурними домінантами і надають місту унікального вигляду.

На жаль, з розвитком туристичної розбудови центру селища в нетиповому для сванів стилі американського Дикого Заходу, автентичні архітектурні пейзажі щороку зміщуються на периферію, залишаючись неспотвореними глобалізацією лише на схилах навколишніх гір, в історичних присілках Местії: Лагамі, Ланчвалі, Лехтагі…

У Местіа є унікальні церкви 10-14 ст.:

Церква Мацхварі (Преображення) в Лагамі – 9 ст. (!) – родова двохярусна церква, з фресками 13 ст. у верхньому ярусі, 10-12 ст. у нижньому підземному ярусі. Зверху до низу збережені і законсервовані усі оригінальні фрески, деякі з них відкривають оку кілька шарів – але усі періоду раннього середньовіччя…

Церква Тарнгзел (Святих Архангелів) -

Інші церкви -

У селищі розташована низка музеїв:

Історико-етнографічний музей, де зберігаються унікальні ікони, рукописи та інші реліквії.

Сванський житловий комплекс родини Маргіані – етнографічна пам’ятка старовинного сванського побуту.

Будинок-музей Михаїла Хергіані – видатного альпініста,  уродженця Местіа, в пам’ять якого встановлений бюст.

На центральній площі-сквері Местіа знаходиться туристичний інформаційний центр, в якому можна отримати кваліфіковані поради англійською щодо місцевих туристичних об’єктів. Тут завжди чути багатомовний гомін туристів з різних країн світу – найбільше молоді приїздить із Польщі, Ізраїля, Франції, Німеччини, Чехії.

Звідсіля можна вирушити у будь-яку точку Сванетії: купа місцевих таксистів і провідників, для яких це чи не єдиний реальний спосіб прогодувати сім’ю. Найпопулярніший маршрут – високогірне селище Ушгулі (стандартна ціна – 200 ларі – 100 євро за джип туди і назад, інколи щастить сторгуватись до 160 ларі).

Саме навколо центрального скверу зосереджені нечисленні заклади харчування та кращі (а тому й дорожчі) гестхаузи.

Местія – центр високогірного туризму в і альпінізму Сванетії: звідси починаються сходження на вершини Ушба, Джанги-тау, Шхара та ін. Наприкінці 2010 року тут відкрився гірськолижний курорт та аеропорт.

Навколишні цікавинки:

У Местії є кілька джерел з мінеральною водою. Одне знаходиться в центрі містечка, три інших – на березі річки Мулахура.

Недалеко від Местії пролягають гірські туристичні маршрути:

- маршрут до льодовика Чалааді.

- маршрут до озер Корулді.

- маршрут до г. Ушба.

Гірськолижний курорт Хацвалі – розташований за 7 км від Местії. Там можна взяти напрокат спорядження і перекусити в кафе. З центру Местії до Хацвалі прокладена шосейна дорога.

Корисні лінки

http://travelgeorgia.ru/216/

http://www.inmestia.com

Автор: Роман Корнилюк

Та перед самим від’їздом, гостинний Р. показав нам родову церкву свого клану – тисячолітній храм Преображення Господнього з унікальним як для сванських церков зовнішнім розписом (який, на жаль, під дією снігів, дощів, холоду і сонця ледь-проглядається на текстурі старовинного муру).

Натомість внутрішні фрески, законсервовані Р., збереглися в набагато кращому вигляді – розписи займають усю внутрішню площу мурів і склепінь від верху й до самого низу.

Верхній, наземний ярус церкви, відкритий для усіх туристів та місцевих прихожан, прикрашений розписами 13 століття.

Нижній, підземний ярус, доступний далеко не для всіх, містить старі фрески 12 століття, під якими схований неймовірно древній шар сванських розписів 10-го (!) століття зі слідами пожежі тисячолітньої давності. Сама “підземна” церква була побудована у 9-му столітті…

Перебуваючи у таких місцях, душа німіє у священному благоговінні перед проявом вічного, перед вічними цінностями пращурів, що збереглися під строгим і смиренним наглядом нащадків.

Ця глибинна відчайдушність захисту предковічного, а точніше непохитне тримання стягу родової пам’яті, возносить благородство, честь і гідність сванів до рівня навколишніх льодових вершин. У таких людях, їхніх жестах, рухах, словах і поглядах відчувається непомірна сила духу, помножена на силу поколінь дідів-прадідів.

Ця внутрішня сила, честь і гідність – поняття, нещадно девальвовані в глобал-цивілізації, у сванах настільки явні, настільки матеріалізовані, що потрапивши сюди зі звичного міського середовища починаєш жахатися аморфності, награності і дріб’язковості власних, таких звичних і буденних слів, дій та вчинків…

Що вражає найбільше, у сванів не спостерігається жодної бравади, хизування чи демонстрації своїх найсильніших рис, вони настільки певні власної гідності, що вона цілком автономно “сквозить” крізь їхні буденні розмірені (флегматичні?) слова, чіткі рухи, строгу і прозоро-чисту міміку.

Вони бережуть віру, пам’ять предків і традиції роду не напоказ, не “для годиться”, навіть не зважаючи на “а шо ж людоньки скажуть?”

Це те, без чого вони не можуть жити.

Про це від них прямо навряд чи почуєш: настільки Це вроджене, запрограмоване і буденне.

Це можна лише побачити на власні очі, побувавши у Сванетії, придивившись на їхні діяння, послухавши їхні тости, котрі починаються “За Бога”, “За Сакартвело”, а завершуються не “на коня”, а “За Пресвяту Богородицю, покровительку нашої Грузії”.

Местійська траса і транскавказька магістраль

Тим часом ми вирушили з Местії на рівнину на потужному Subaru з Т., братом Р., котрий якраз повертався додому у Квемо Картлі і міг довезти нас через транскавказьку магістраль аж до Воєнно-Грузинської дороги. Це була велика удача, оскільки ми економили 1-2 доби, які прийшлося б потратити на пошук попуток.

Проїжджаючи маршрутом Местіа – Джварі – Зугдіді – Кутаїсі – Горі – поворот на Тбілісі перед р. Арагві., ми мали багато часу для спілкування. Дізнанились масу нового.

- У селі Бечо перед Местіа на початку 2000-х діяла банда рекетирів, серед яких крім центрального сванського клану були і найманці з сусідніх кавказьких народів та 4 росіяни. Навіть, щоб просто проїхати до батьків у Местіа, приходилось зупинятися перед кулеметом, направленим на трасу з кущів і домовлятися з рекетиром: своїм, сванам, інколи могли скинути таксу за проїзд зі 100 доларів до 30-ти…

- Саакашвілі, відразу після приходу до влади, вирішив ситуацію, нанісши кланові неочікуваний і зовсім недемократичний удар: розбомбив бункер шляхом аеро-атаки. Результат: десяток загиблих. Решта банди і її підсобники накивали п’ятами або перекваліфікувались у законослухняних мирних жителів.

- Саакашвілі, на думку Т., не тільки диктатор і командний лідер, а й великий новатор. Щодо новацій є багато незадоволених – саме на цей сегмент і орієнтується Іванішвілі.

- Цікава і трагічна історія про конструктора кілометрового тунелю по транскавказькій магістралі між Західною і Східною Грузією. Виявляється тунель прорубували з обох боків, а відповідальність за правильність маркшейдерських розрахунків ніс конструктор. Час здачі проекту наближався, а обидві бригади ніяк не могли зустрітися.

Конструктор важко це сприймав: думаючи, що зробив непоправну помилку і пустив на вітер мільйони бюджетних коштів, покінчив життя самогубством. На наступний день, дві бригади з протилежних кінців гори зустрілися, якраз у тому місці, яке розрахував бідний геній. Як бачимо, не варто сприймати слово “дедлайн” надто буквально…

- Красиві і під лінійку побудовані квартали з єврочерепицею біля м. Горі – це житло, побудоване за наказом Саакашвілі для біженців з Південної Осетії та Абхазії. Так само біля Горі, але вже справа від траси, вилискують на сонці нові армійські казарми: кажуть, президент після російсько-грузинької війни 2008-го кинув великі фінансові ресурси на технічне переоснащення армії та поліпшення життя військовослужбовців.

- На автобані Горі-Тбілісі висять електронні табло, які показують швидкість руху кожного авто. І в разі перевищення – кожен раз нараховують окремий штраф, який згодом надсилається власнику по е-мейл. Добре, коли один, а не з кожного табло окремо…

Воєнно-грузинська дорога

Висадились якраз перед річкою Арагві на Воєнно-Грузинській дорозі, на розвилці Казбегі-Мцхета. Нам же треба далі рушати у протилежний від древньої столиці бік – до Степанцмінди (колишнє Казбегі). Нас відразу підібрали два грузинські братки на мерсі-позашляховику. Виявились дуже гостинними, пригощали усім що мали – водою, булочками, фруктами.

З огляду на разючу невідповідність між бойовим виглядом і надмірно гостинною поведінкою “братків”, постійні зупинки біля придорожних лотків та магазинчиків із запасанням харчами, постійне підмигування і специфічний сміх, а також через їхню слабку російську, у мене почали закрадатися сумніви у щирості їхніх намірів.

Проте, як виявилось згодом, я дарма тривожився. Запрошували, до речі в гості (на щастя не надто наполягали). Запитували, за яку ціну можна “нормально погуляти з місяць” у Києві.

Менше з тим, нас провезли “з вітерцем” на найвищі відроги Кавказу. Подолавши суворий, вітряний і роздовбаний наче танками Хрестовий перевал, нас висадили за кільканадцять кілометрів перед Степанцміндою у селі Кобе, оскільки “браткам” треба було їхати у бокове глухе село, де у них паслись їхні стада…

Словом, це був яскравий прояв грузинської гостинності, яка не знає ні класових, ні кастових, ніяких відмінностей. Всі – від явних “злодіїв в законі” і “братків” на шикарних позашляховиках до найбідніших селян-землербів проявляють разючі для західної людини жести турботи і поваги до подорожніх.

Кобе

Отож ми висадились біля скотарського села Кобе на Воєнно-грузинській дорозі. Вечоріло… Холодало…

Машини йшли рідко. І більшість – російські або у протилежному, тбіліському напрямі. Шансів, щоб нас, із синьо-жовтим стягом, підібрали зменшувались зі швидкістю настання гірської ночі.

Дивимось на гори Хевії. Вони зовсім не такі, як у Сванетії. Якісь пустельні, аскетичні, більш суворі, простіші і страшніші. Немає дерев. Рослинність дуже скудна. Згадуємо прекрасні і захоплюючі, але такі ж аскетичні панорами гірськолижного курорту Гудаурі, який лишився кілька кілометрів позаду за Хрестовим перевалом. І дивимось на роздовбану Воєнно-грузинську дорогу, по якій все рідше і рідше проїжджають автівки.

Коли ми вже змирились із своєю участю і почали приглядати місце для палатки, на зупинку під’їхав не то “пазік”, не то маршрутка з табличкою “Тбілісі-Казбегі”, перенаповнений селянами з навколишніх гір. Водій нам чомусь зрадів і звелів завантажувати рюкзаки в повністю забитий задній багажний відсік, сам їх притрамбував, а нас запросив до салону. Перші зупинки ми їхали в карколомних позах серед таких же набитих, мов оселедці, тіл.

Степанцмінда (Казбегі)

По ходу висадки пасажирів у гірських селах, у салоні ставало вільніше. Коли ми в’їхали в нічну Степанцмінду і почали запитувати в водія про можливості для нічлігу, той сказав лишитися, хоч усі пасажири вже вийшли і повіз нас до будинку своєї “матушки”, принагідно розповідаючи свої армійські літа. проведені в Україні.

“Матушка” нас прийняла в своїй господі за окрему плату в 15 ларі за особу. Спали в залі на підлозі у своїх спальниках. У підвалі був душ і туалет. Проте серед ночі нам вже не було куди діватися.

Перед сном глянули з ганку на нічне місто, яке лежало внизу. Над містом височіла і світилась прожекторами церква Гелаті Самеба на фоні темного силуету грізної гори Казбек, відомої з дитинства по картинці на пачці однойменних радянських цигарок…

Автор: Роман Корнилюк