Автор: Лідія Журба

«Ось і закінчився похід 1-ої категорії складності…», – так драматично пишуть натхненні туристи, коли хочуть розповісти про свої досягнення, похизуватись сміливістю. Але я не збираюсь вимальовувати хронологію подій, уточнювати географічні назви, кілометражі. Поділюся лише ексклюзивними подробицями подорожі туристичного клубу «Скіфи» в Грузію.

Готуватися до походу треба заздалегідь. Справді, треба. Особливо морально. Особливо своїх батьків. За півроку попередивши про можливість, що їхнє чадо зникне на півмісяця десь серед Кавказьких гір. Бажано побути перед походом певний час в іншому місті, але на Батьківщині. Тоді ефект від шоку «Мамо, я ж через тиждень лечу в Грузію» дозволить потихеньку спакувати речі, доки батьки нервово шукають заспокійливе.

Пакуй спорядження вчасно! Інакше те саме заспокійливе доведеться вживати тобі, коли напередодні відльоту магазин не захоче повертати взуття на розмір менше, остання шкарпетка втрамбовуватиметься в наплічник о другій ночі, прокидатися треба о п’ятій, а в аеропорті виявиться, що ти забув найважливіше вдома – свої штани!

Відсутність штанів – не найбільша проблема. В рекомендаціях до правильного зовнішнього вигляду в кавказьких регіонах сказано: «Дівчина має бути одягненою так, щоб у випадку коли у місцевого постане вибір між нею та бараном, він обере тварину». Проте, навіть з такими своєрідним «dress code» – ти не пропадеш, коли поряд є друзі, які можуть позичити штани, каску, трекінгові палиці, бахіли, тощо.

Шануй працівників аеропорту.  Вони можуть спокійно відреагувати на льодоруби, трекінгові палиці. Але рибку сайру в ручній поклажі – не пробачать ніколи.

Ніхто не відобразить національного колориту краще за водія. Це та відважна людина, що рухаючись зі швидкістю не менше ніж 130 кілометрів на годину, обганяє вантажівку, вилітаючи на зустрічну смугу, одночасно оминає зустрічну вантажівку, додавши швидкості. А при вигляді людини на пішохідному переході, сигналить їй, докірливо тиснучи на газ.

Нам пощастило дізнатися, що таке вид «серпантинної» дороги з одним із таких сміливців.  Всього 6 годин кружляння стрімкою гірською дорогою і ти потрапляєш з обшарпаних будинків Кутаїсі у високогірні, старовинні поселення могутніх жителів регіону Сванетії.

Собака – найкращий друг людини. Протягом всього часу «Скіфів» оточували пси. Різнокаліберні, різнопорідні, великі, маленькі – пси захищали наш сон в наметах, люб’язно ділили наші наїдки, грались в собачі ігри. Хочеться виділити одного маленького пузаня, вагою в кілограмів 10.

Тофі Свансен – геройський пес, що пройшов з нами 22 км підйомного шляху! Те, як він на своїх коротеньких лапах хвацько пробирався в місцях, де не кожна людина пройде, – надихало нас на продовження маршруту без жодних нарікань на складність. Найзворушливішим моментом  походу було перенесення Тофі через річку, коли він остаточно застряг на іншому березі. Без нього далі не пішли.

Як виявилося внизу, ця готельна собака вже не вперше підіймається разом з туристами та альпіністами. У неї це щось на кшталт хобі, тренування задля підтримки себе в тонусі. Таким походенькам пса Свансена навіть присвятили цілу сторінку на Facebook.

«Шабаш відьом» – зовсім не містична штука.  Все досить прагматично й прямолінійно. Так перекладається назва однієї з гір, яку «Скіфи» мали честь побачити. Гора «Ушба» – велична, роздвоєна на кінці, багата на легенди про відважних молодиків та уламки туристичного спорядження відчайдухів, що не дотримувалися правил з техніки безпеки.

Довіряй, але перевіряй. Якою б чесною не здавалась мила бабуся, єдина жителька в радіусі декількох кілометрів – вірити її «посиланням» на всі 100% не варто. Старенька може не зовсім добре розуміти одну з міжнародних мов, а ви, в свою чергу, правильно вимовляти місцеві географічні назви. В результаті – втрачені кілька годин й тяжкі докори сумління за погані думки про людину. Майте про запас знання маршруту з карти на випадок такої раптової зустрічі.

Маркетинг – рушій суспільства. Ще якихось три року тому Сванетія  відрізнялась недоступними гірськими територіями, де місцеві жителі кревно захищали свої традиції в таємничих кам’яних вежах. Сьогодні ж Вас на кожному кроці зустрінуть «guesthouse», свани в кросівках,  які тренованою англійською пропонуватимуть екскурсії, листівки за 25 грн.

Велика рогата худоба посеред вулиці, незвичайні будинки, гірські пагорби – перетворились на товар, а у майбутньому стануть екзотичною родзинкою масових гірськолижних курортів у майбутньому.

Сало є сало. Поринувши у гастрономічний вир хачапурі, кубдарі та нереально дешевих фруктів, не слід забувати про базу українського існування. У складні моменти, коли наснага покидає тебе, наплічник стає непідйомним, дорога – безкінечною, а маршрут – невизначеним, варто скуштувати шматочок рідного, поживного салця.

Життєдайна сила допоможе здолати і колючі зарослі рододендрону і переправу через бурхливі річки, моральні сумніви, численні перевали та вимушені зупинки через урожайність придорожньої малини, чорниці, порічок.

Погода може мати плани, які відрізняються від Ваших. «А о котрій годині сьогодні дощ?», – стало щоденним ритуальним питанням. Треба бути готовим, що замість того, щоб ніжитися на золотому пісочку, в прозорих хвилях під яскравим сонечком (що ми відправилися робити після закінчення походу), доведеться рятувати підтоплений намет, не знімаючи дощовика.

Хочеш перевірити людину – сходи з нею в похід. Той, хто йде поруч з тобою, автоматично перетворюється на партнера, кровного родича й ворога в одному обличчі. Люди відкидають буденні вигадані маски, відкриваються справжніми.

Але така оголена сутність не завжди безпечна. Правда може дуже боляче вколоти. Після зустрічі зі справжньою людиною, байдужим до неї ти не станеш – знайдеш собі друга на все життя, або навпаки.

В будь-якій незрозумілій ситуації кажи: «Гамарджоба, генацвале!». В світі немає гостиннішого за грузинів народу. Гостя ніколи не образять, віддадуть все найкраще, оскільки він є посланцем Вищих сил.

Починаючи від водія маршрутки, що вночі забрав нас здичавілих і голодних в свою багатодітну сім’ю, закінчуючи Кагою, чоловіком, який просто так зробив нам розкішний бенкет на березі моря. Наведу варіанти розвитку діалогів з місцевими жителями:
Варіант 1:

- Ми з України.

- О, так я навчався в Україні!

Варіант 2:

- Ми з України.

- О, так я був в Україні!

Варіант 3:

- Ми з України!

- О, так я… люблю Україну!

Міжособистісні дружні зв’язки Україна-Грузія заслуговують окремої  теми, а жоден похід описати на декількох листочках недостатньо. Тому відчуйте й побачте все це на власні очі. І приходьте до “Скіфів“! : )

Казбегі. Спустилися з Гелаті до низу. Вийшли за місто Казбегі. Стопимо. машин мало.

Підібрав нас грузин з двома хлопчаками, сам їде аж з Пітера на батківщину в Аджарію, заразом показує синам рідну культуру.

Ананурі

Проїхавши Хрестовий перевал, гірський курорт Гудаурі, зупинилися на екскурсію біля фортеці Ананурі на берегах Арагві. Всередині мурів стоїть церква з прекрасною кам’яною різьбою по стінах. Усередині усипальниці феодалів. Розписи 17-18 ст. І прекрасна панорама на річку Арагві…

Мцхета

Вийшли у древній столиці Грузії. Головна туристична і паломницька споруда – монастир-усипальниця роду Багратіонів-Мухарських. На підлоці – різьблені кам’яні плити з усіх століть. Багато лавочок навколо, джерело з чистою питною водою. Красиво тут.

Вдосталь нафотографувавши і обдивившись усі закутки кафедрального собору, вийшли назад у місто.

Також побували у жіночому монастирі Самтавро.

Довго виходили на трасу. Не зрозуміло де стопити: по-перше, треба вернутись аж до мосту через ріку, яка петлею обхопила місто. По-друге, пройти назад протилежним берегом.

По-третє, вийти розвилку до Тбіліської траси поблизу гори з монастирем Джварі, оспіваним Лермонтовим.

По-четверте, треба пиляти пішки далі, щоб без заїзду в Тбілісі, виїхати у напрямку Сагареджо по окружній.

І вся наша більш ніж 10-кілометрова епопея по жарі і розпеченому асфальту закінчилась парадоксальним чином – після безуспішного стопу нас підібрала маршрутка, яка завезла нас у … Тбілісі!

Тбілісі

Водій, який зробив вигляд, що не зрозумів наших закликів російською не везти нас до столиці, порекомендував зайти в метро, проїхати пд землею весь центр мегаполіса і вийти на якійсь східній станції. з якої відправляються маршрутки на Сагареджо.

Вечоріло. У нас варіантів вже не було. Стоп закінчився. Ночувати в палатках у мегаполісі теж не ризикнули. Добре, що на станції нам трапився добрий поліцейський, котрий, кинувши недопитий стаканчик з кавою, виструнчився, уважно вислухавши і успіхаючись на всі зуби передав нас якомусь доброму хлопу, котрий довів і посадив нас прямо на маршрутку, що вже їхала в напрямку Сагареджо: 3 ларі і ми десь через годинку-дві були в нічному Сагареджо.

Сагареджо

Як нам сказали на вид “братки” з бензоколонки, до центру міста – 4 кілометри. А у нас важезні рюкзаки. Сашко після переговорів з “братками” хутко вернувся і зауважив: у Києві я б до таких ніколи не підійшов би…

Думаємо як дібратися. Таксистам не платимо принципово – типу “ми ж автостопери…”

Тут нас і підібрали “братки”, які якраз прямували на роздовбаній тачці до центру: “Ви аткуда? А! Я тожє в Украінє біл: в Данєцкє біл… А я в Адессє… Украінци и грузіни всегда далжни памагать друг другу!”

Сагареджойські “братки” поселили нас в чи не єдиному готелі, який був у цьому райцентрі: старий задрипаний совдепівський готель у дореволюційному напіврозваленому будинку.

Дідок-консьєрж був у шоці: 10:30 ночі, він спокійно дивився допотопний телевізор, прикривши двері готелю стільцем. “Пацанчіки” відкрили ці двері “з ноги” і рєзко зайняли усі стратегічні позиції в холі. Домовились з переляканим дідком за ціну. Перепитали нас, чи ціна підходить. Дружньо попрощавшись, вони зникли так само швидко, як хвилину тому вломлювались в цей обшарпаний хол…

Ми, хоч і були страшенно втомленими, вирішили зробити вилазку щоб закупитись харчами у мінімаркеті.

Центр Сагареджо був вщент переповнений молоддю, при чому в основному дівчатами-тінейджерами, які зібрались на ці східні вечорниці з усіх кварталів розлогого райцентру. Як чітко виразився Сашко “Сагареджо  – город нєвєст!” Навколо нас бурлила молодь, якась така дуже мала, щупла і надзвичайно енергійна.

Найбільш дивувало те, що прошарку “20+” ніде не спостерігалось. Напевне, у цьому віці усі навколишні персонажі вже стають статними і сімейними з двійком-трійком дітей… А чим ще займатися в Сагареджо – місті-селищі наречених на самому краю пустелі ?..

Ввечері смакували льодяне грузинське пиво “Казбегі”, не вірячи, що вранці прокинулись під сніговою шапкою Казбека, зображеного на етикетці.  І, звісно, раділи дню, за який встигли проїхати усю республіку з півночі на південь, побувавши у чудових історичних місцях.

Автор: Роман Корнилюк

Вийшли в місто. Вплив совєтів і близькість Федерації відчутні дуже сильно: в архітектурі, в рисах ментальності, згадали старий відчеканений портрет Сталіна під відривний календар на бабусиній кухні.

Перекусили перед центральною площею у кафе Khevi. Замовили хінкалі – найбільш економна і найбільш поживна м’ясна їжа для мандрівників.

Піднялись крізь старенькі садиби присілку Гелаті та порослі лісом схили на гору до церкви Самеба (Св. Трійці). Як сказав Сашко, архітектурний стиль чимось нагадує вірменські церкви.  Фресок практично немає. Тільки ікони в золоті чеканці і так само темно, як у сванських церквах. Ходять монахи.

З церковного пляцу відкривається ще більш захоплююча панорама на вершину Казбек (на основному фото). Тут же б’є потужне джерело, але вода в ньому якась гіркувата, хоча й кришталево чиста і вважається цілющою.

Піднялися до підніжжя льодовика. Трохи треба туди пропиляти під гірку. Але нова панорама того варта. Альпійський пояс. Вище лише вічні сніги, льоди та тріщини, облюбовані туристами і альпіністами. На саму вершину піднімаються зі спорядженням і підготовкою за 3 доби.

Подихали, помилувались красотами і під вечір спустились у Степанцмінду. Повечеряли в таверні. Куштували лобіо. Вуха різала російська попса, по-дивному соціалістичним було й обслуговування офіціантів. Вирішили наступні рази харчуватись у Khevi – там дівчата були поприємніші і навіть трохи розмовляли англійською. Російської не розуміли взагалі…

На наступний день знову пішли у місто. Ніде не знайшли інтернета. Купили величезний лаваш і прекрасний домашній хевський сир. Зібрали манатки і вирішили переночувати під Цмінда Самеба в наметі. Тут наверху свіжо і прекрасно. Тільки дещо вітряно.

То там то сям видніються табори поляків, чехів, шведів. Біля нашого табору в один намет і один синоьо-жовний прапор зупинилися земляки: альпіністи з Симферополя, що приїхали сюди на джипі і збирались підкоряти Казбек і молода пара з Харкова. Розпалили вогнище, побесідували з новими сусідами.

Переночували спокійно. Вночі трішки накрапав дощик.

Автор: Роман Корнилюк

Местіа

Местіа розташована на південному схилі Великого Кавказу, в 128 км на північний схід від Зугдіді (висота 1500 м.) над місцем злиття річок Местіачала і Мулахура, простягаючись у довжину майже на 6 кілометрів.

Її оточують з південного боку – хребет Зурулді, з північного – гора Цхаквзагарі, зі східного – гірський масив Бангуріані, а з західної сторони відкривається панорама на вершину Лаіла.

Пам’ятники середньовічної архітектури Местіа включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У Местіа збереглося кілька десятків середньовічних кам’яних будинків з характерними тільки для Сванетії сторожовими і житловими вежами, які охороняли колись Местійську долину. Величні башти-фортеці (або будинки-башти), півколом охопили місто, досі не втративши своєї величі. Вони донині є архітектурними домінантами і надають місту унікального вигляду.

На жаль, з розвитком туристичної розбудови центру селища в нетиповому для сванів стилі американського Дикого Заходу, автентичні архітектурні пейзажі щороку зміщуються на периферію, залишаючись неспотвореними глобалізацією лише на схилах навколишніх гір, в історичних присілках Местії: Лагамі, Ланчвалі, Лехтагі…

У Местіа є унікальні церкви 10-14 ст.:

Церква Мацхварі (Преображення) в Лагамі – 9 ст. (!) – родова двохярусна церква, з фресками 13 ст. у верхньому ярусі, 10-12 ст. у нижньому підземному ярусі. Зверху до низу збережені і законсервовані усі оригінальні фрески, деякі з них відкривають оку кілька шарів – але усі періоду раннього середньовіччя…

Церква Тарнгзел (Святих Архангелів) -

Інші церкви -

У селищі розташована низка музеїв:

Історико-етнографічний музей, де зберігаються унікальні ікони, рукописи та інші реліквії.

Сванський житловий комплекс родини Маргіані – етнографічна пам’ятка старовинного сванського побуту.

Будинок-музей Михаїла Хергіані – видатного альпініста,  уродженця Местіа, в пам’ять якого встановлений бюст.

На центральній площі-сквері Местіа знаходиться туристичний інформаційний центр, в якому можна отримати кваліфіковані поради англійською щодо місцевих туристичних об’єктів. Тут завжди чути багатомовний гомін туристів з різних країн світу – найбільше молоді приїздить із Польщі, Ізраїля, Франції, Німеччини, Чехії.

Звідсіля можна вирушити у будь-яку точку Сванетії: купа місцевих таксистів і провідників, для яких це чи не єдиний реальний спосіб прогодувати сім’ю. Найпопулярніший маршрут – високогірне селище Ушгулі (стандартна ціна – 200 ларі – 100 євро за джип туди і назад, інколи щастить сторгуватись до 160 ларі).

Саме навколо центрального скверу зосереджені нечисленні заклади харчування та кращі (а тому й дорожчі) гестхаузи.

Местія – центр високогірного туризму в і альпінізму Сванетії: звідси починаються сходження на вершини Ушба, Джанги-тау, Шхара та ін. Наприкінці 2010 року тут відкрився гірськолижний курорт та аеропорт.

Навколишні цікавинки:

У Местії є кілька джерел з мінеральною водою. Одне знаходиться в центрі містечка, три інших – на березі річки Мулахура.

Недалеко від Местії пролягають гірські туристичні маршрути:

- маршрут до льодовика Чалааді.

- маршрут до озер Корулді.

- маршрут до г. Ушба.

Гірськолижний курорт Хацвалі – розташований за 7 км від Местії. Там можна взяти напрокат спорядження і перекусити в кафе. З центру Местії до Хацвалі прокладена шосейна дорога.

Корисні лінки

http://travelgeorgia.ru/216/

http://www.inmestia.com

Автор: Роман Корнилюк

Та перед самим від’їздом, гостинний Р. показав нам родову церкву свого клану – тисячолітній храм Преображення Господнього з унікальним як для сванських церков зовнішнім розписом (який, на жаль, під дією снігів, дощів, холоду і сонця ледь-проглядається на текстурі старовинного муру).

Натомість внутрішні фрески, законсервовані Р., збереглися в набагато кращому вигляді – розписи займають усю внутрішню площу мурів і склепінь від верху й до самого низу.

Верхній, наземний ярус церкви, відкритий для усіх туристів та місцевих прихожан, прикрашений розписами 13 століття.

Нижній, підземний ярус, доступний далеко не для всіх, містить старі фрески 12 століття, під якими схований неймовірно древній шар сванських розписів 10-го (!) століття зі слідами пожежі тисячолітньої давності. Сама “підземна” церква була побудована у 9-му столітті…

Перебуваючи у таких місцях, душа німіє у священному благоговінні перед проявом вічного, перед вічними цінностями пращурів, що збереглися під строгим і смиренним наглядом нащадків.

Ця глибинна відчайдушність захисту предковічного, а точніше непохитне тримання стягу родової пам’яті, возносить благородство, честь і гідність сванів до рівня навколишніх льодових вершин. У таких людях, їхніх жестах, рухах, словах і поглядах відчувається непомірна сила духу, помножена на силу поколінь дідів-прадідів.

Ця внутрішня сила, честь і гідність – поняття, нещадно девальвовані в глобал-цивілізації, у сванах настільки явні, настільки матеріалізовані, що потрапивши сюди зі звичного міського середовища починаєш жахатися аморфності, награності і дріб’язковості власних, таких звичних і буденних слів, дій та вчинків…

Що вражає найбільше, у сванів не спостерігається жодної бравади, хизування чи демонстрації своїх найсильніших рис, вони настільки певні власної гідності, що вона цілком автономно “сквозить” крізь їхні буденні розмірені (флегматичні?) слова, чіткі рухи, строгу і прозоро-чисту міміку.

Вони бережуть віру, пам’ять предків і традиції роду не напоказ, не “для годиться”, навіть не зважаючи на “а шо ж людоньки скажуть?”

Це те, без чого вони не можуть жити.

Про це від них прямо навряд чи почуєш: настільки Це вроджене, запрограмоване і буденне.

Це можна лише побачити на власні очі, побувавши у Сванетії, придивившись на їхні діяння, послухавши їхні тости, котрі починаються “За Бога”, “За Сакартвело”, а завершуються не “на коня”, а “За Пресвяту Богородицю, покровительку нашої Грузії”.

Местійська траса і транскавказька магістраль

Тим часом ми вирушили з Местії на рівнину на потужному Subaru з Т., братом Р., котрий якраз повертався додому у Квемо Картлі і міг довезти нас через транскавказьку магістраль аж до Воєнно-Грузинської дороги. Це була велика удача, оскільки ми економили 1-2 доби, які прийшлося б потратити на пошук попуток.

Проїжджаючи маршрутом Местіа – Джварі – Зугдіді – Кутаїсі – Горі – поворот на Тбілісі перед р. Арагві., ми мали багато часу для спілкування. Дізнанились масу нового.

- У селі Бечо перед Местіа на початку 2000-х діяла банда рекетирів, серед яких крім центрального сванського клану були і найманці з сусідніх кавказьких народів та 4 росіяни. Навіть, щоб просто проїхати до батьків у Местіа, приходилось зупинятися перед кулеметом, направленим на трасу з кущів і домовлятися з рекетиром: своїм, сванам, інколи могли скинути таксу за проїзд зі 100 доларів до 30-ти…

- Саакашвілі, відразу після приходу до влади, вирішив ситуацію, нанісши кланові неочікуваний і зовсім недемократичний удар: розбомбив бункер шляхом аеро-атаки. Результат: десяток загиблих. Решта банди і її підсобники накивали п’ятами або перекваліфікувались у законослухняних мирних жителів.

- Саакашвілі, на думку Т., не тільки диктатор і командний лідер, а й великий новатор. Щодо новацій є багато незадоволених – саме на цей сегмент і орієнтується Іванішвілі.

- Цікава і трагічна історія про конструктора кілометрового тунелю по транскавказькій магістралі між Західною і Східною Грузією. Виявляється тунель прорубували з обох боків, а відповідальність за правильність маркшейдерських розрахунків ніс конструктор. Час здачі проекту наближався, а обидві бригади ніяк не могли зустрітися.

Конструктор важко це сприймав: думаючи, що зробив непоправну помилку і пустив на вітер мільйони бюджетних коштів, покінчив життя самогубством. На наступний день, дві бригади з протилежних кінців гори зустрілися, якраз у тому місці, яке розрахував бідний геній. Як бачимо, не варто сприймати слово “дедлайн” надто буквально…

- Красиві і під лінійку побудовані квартали з єврочерепицею біля м. Горі – це житло, побудоване за наказом Саакашвілі для біженців з Південної Осетії та Абхазії. Так само біля Горі, але вже справа від траси, вилискують на сонці нові армійські казарми: кажуть, президент після російсько-грузинької війни 2008-го кинув великі фінансові ресурси на технічне переоснащення армії та поліпшення життя військовослужбовців.

- На автобані Горі-Тбілісі висять електронні табло, які показують швидкість руху кожного авто. І в разі перевищення – кожен раз нараховують окремий штраф, який згодом надсилається власнику по е-мейл. Добре, коли один, а не з кожного табло окремо…

Воєнно-грузинська дорога

Висадились якраз перед річкою Арагві на Воєнно-Грузинській дорозі, на розвилці Казбегі-Мцхета. Нам же треба далі рушати у протилежний від древньої столиці бік – до Степанцмінди (колишнє Казбегі). Нас відразу підібрали два грузинські братки на мерсі-позашляховику. Виявились дуже гостинними, пригощали усім що мали – водою, булочками, фруктами.

З огляду на разючу невідповідність між бойовим виглядом і надмірно гостинною поведінкою “братків”, постійні зупинки біля придорожних лотків та магазинчиків із запасанням харчами, постійне підмигування і специфічний сміх, а також через їхню слабку російську, у мене почали закрадатися сумніви у щирості їхніх намірів.

Проте, як виявилось згодом, я дарма тривожився. Запрошували, до речі в гості (на щастя не надто наполягали). Запитували, за яку ціну можна “нормально погуляти з місяць” у Києві.

Менше з тим, нас провезли “з вітерцем” на найвищі відроги Кавказу. Подолавши суворий, вітряний і роздовбаний наче танками Хрестовий перевал, нас висадили за кільканадцять кілометрів перед Степанцміндою у селі Кобе, оскільки “браткам” треба було їхати у бокове глухе село, де у них паслись їхні стада…

Словом, це був яскравий прояв грузинської гостинності, яка не знає ні класових, ні кастових, ніяких відмінностей. Всі – від явних “злодіїв в законі” і “братків” на шикарних позашляховиках до найбідніших селян-землербів проявляють разючі для західної людини жести турботи і поваги до подорожніх.

Кобе

Отож ми висадились біля скотарського села Кобе на Воєнно-грузинській дорозі. Вечоріло… Холодало…

Машини йшли рідко. І більшість – російські або у протилежному, тбіліському напрямі. Шансів, щоб нас, із синьо-жовтим стягом, підібрали зменшувались зі швидкістю настання гірської ночі.

Дивимось на гори Хевії. Вони зовсім не такі, як у Сванетії. Якісь пустельні, аскетичні, більш суворі, простіші і страшніші. Немає дерев. Рослинність дуже скудна. Згадуємо прекрасні і захоплюючі, але такі ж аскетичні панорами гірськолижного курорту Гудаурі, який лишився кілька кілометрів позаду за Хрестовим перевалом. І дивимось на роздовбану Воєнно-грузинську дорогу, по якій все рідше і рідше проїжджають автівки.

Коли ми вже змирились із своєю участю і почали приглядати місце для палатки, на зупинку під’їхав не то “пазік”, не то маршрутка з табличкою “Тбілісі-Казбегі”, перенаповнений селянами з навколишніх гір. Водій нам чомусь зрадів і звелів завантажувати рюкзаки в повністю забитий задній багажний відсік, сам їх притрамбував, а нас запросив до салону. Перші зупинки ми їхали в карколомних позах серед таких же набитих, мов оселедці, тіл.

Степанцмінда (Казбегі)

По ходу висадки пасажирів у гірських селах, у салоні ставало вільніше. Коли ми в’їхали в нічну Степанцмінду і почали запитувати в водія про можливості для нічлігу, той сказав лишитися, хоч усі пасажири вже вийшли і повіз нас до будинку своєї “матушки”, принагідно розповідаючи свої армійські літа. проведені в Україні.

“Матушка” нас прийняла в своїй господі за окрему плату в 15 ларі за особу. Спали в залі на підлозі у своїх спальниках. У підвалі був душ і туалет. Проте серед ночі нам вже не було куди діватися.

Перед сном глянули з ганку на нічне місто, яке лежало внизу. Над містом височіла і світилась прожекторами церква Гелаті Самеба на фоні темного силуету грізної гори Казбек, відомої з дитинства по картинці на пачці однойменних радянських цигарок…

Автор: Роман Корнилюк

Однак поки ми чекали на нашого водія, нас переманили його конкуренти, спустивши ціну за проїзд у комфортабельному джипі з 200 до 160 ларі (в сумі на чотирьох осіб в обидві сторони).

По дорозі зупинились біля природного джерела “нарзан”. У воді міститься дуже багато заліза, чим вона і корисна та унікальна.

Дорога Местіа-Ушгулі дуже погана і стрьомна. Саакашвілі пообіцяв її добудувати. У минулому році така ж сама якість дороги була на відрізку Джварі-Местіа, а зараз це просто класна євро-траса.

Як знак того, що обіцянка не зовсім цяцянка -вздовж допотопної траси височать потужні і дорогущі стовпи високовольної лінії, змонтовані за демократичної влади.

Важко уявити, як люди добирались такими шляхами на рівнину. Недарма, тутешні горці й вигадали сванську сіль: спеціально домішували трави і спеції, щоб розбавити “білу смерть”, що цінувалась на вагу золота з огляду на транспортну недоступність.

Минаємо звилистим шляхом села з баштами, загублені серед диких гір, потічків і лісів… В тому числі, зупиняємось перед славнозвісною “баштою кохання” біля села Іпарі – вона незрозуміло чому побудована не в поселенні, а романтично – над водою.

Перед Ушгулі проїжджаємо жахливо довгий і моторошний каньйон. Як тут розминатись зустрічним машинам не зрозуміло… У деяких місцях це неможливо ні практично, ні теоретично.

І ось воно – омріяне Ушгулі.

Ушгулі

Село вражає панорамою гір 5-тисячників, вище яких лише небо.

Село являє собою закинуті нетрі-напівруїни з баштами, які якимось дивом стоять протягом віків.

Але туризм дав нетрям нове дихання. Гроші творять дива

Скрізь купа туристів: ізраїлітян, поляків та інших європейців.

Скрізь купа живності: бичків, телят, поросят…

Зверху на горбі над селом у напрямку до 5000-ників  стоїть відома ушгульська Церква. А в самому селі видніється купа маленьких, родових церквушок.

Посиділи на горбові, покритому чебрецем. Помилувалися величчю найвищих кавказьких вершин.

Через 2-3 години після приїзду вернулись назад в Местію на джипі зі своїм таксистом.

Автор: Роман Корнилюк

Вийшли об 11:00 до озер Корулді, шлях до яких достатньо простий, але довгенький. А щодо особливості самих озер, один із місцевих яскраво і по-кавказьки емоційно вигукнув: “Какой озєро? Нєт там нікакой озєро. Так – болотце…”

Та то пусте!

Підйом зайняв 5 годин не надто спішного ходу. Пройшли явно вираженою дорогою, по якій їздять джипи, принагідно подолавши усі висотні зони:

- Присілок Лагамі з кошарами та сіножатями.

- Ліс, зарослі із прекрасним видом на Местію, местійський аеропорт і протилежні схили з гірськолижними спусками.

- Субальпійський пояс. Тут можна попити водички з 2-х джерел. Вище води не спостерігалося. Тому рекомендується запастись наперед.

- Альпійський пояс. Лише каміння і мох. І шикарні панорами насколишніх кавказьких гір. Прекрасні види на засніжену гору Ушба, облюбовану альпіністами. Трішки покрапав дощик.

І, нарешті самі високогірні озера Корулді!

Перше озерце дійсно виявилось майже повністю пересохлим, зарослим і заболоченим.

Друге, побільше, викликає більше емоцій. Така собі високогірна і сувора Шотландія…

Шлях назад зайняв 3 години.

Автор: Роман Корнилюк

Бечо. Довгий серпантин вздовж меандра ріки. Довго стояли на якійсь транспортній базі, задивляючись на інший край серпантина.  Дуже мало машин – по одній на 15 хв, причому після того я ми помічали машину на протилежному краї каньйону, до нас вона доїжджала лише за 5 хвилин.

Через годин 1,5-2 нас підібрав на дорогущому джипі один чистокровний сван, який мовчав, придивлявся, а під кінець нашої короткої спільної поїздки уже запрошував в гості у своє село, де у нього була агрооселя.

Местіа. Центр нагадує дикий захід з вестернів. Декорації: гестхаузи, сувенірні лавки, який інші туристичні побудовані за підтримки держави та іноземних інвесторів будинки, хоч деревяні але надто прилизані, надто нетутешні, надто вибиваються і як сказала Аня надто нагадують Польщу або Чехію, але ніяк не Грузію.

Мені сквер нагадав піонертабір, оскільки був засіяний численними групками молоді з рюкзаками і яскравим туробладнанням, що виділянось на фоні вбраних у темне, мов тутешнє каміння, місцевих жителів.  Бюро туризму з купою європейських туристів. Дізнавались як можна поїхати в Ушгулі: просто приходити сюди вранці і брати спільний джип разом із такими ж туристами.

З центру ідемо пішки, ледь-живі після важкої дороги, до Резо, який живе у присілку Лагамі. Мені цей квартал сподовався більше. Своєю автентичністю, до якої поки що не дійшла рука модернізаторів, що по-європейськи “зализали” центр. Тут купа башт, купа кам’яних будинків. Таке враження, що дві третини з них стоять пусткою і повільно рушаться. З подивом помічаємо що в багатьох із таких напівзруйнованих будинків, яким мінімум літ по 500, живуть люди. Досі!

Місцина лежить на схилі, тому карабкаємось вздовж якогось струмка, яку жителі перетворили на стічну канаву. Навколо старезні башти і будинки, що височіють над містом. Думаю такий вигляд мала Генуя в 12 столітті… Дух історії та автентичність забудови компенсує все, навіть сміття під ногами.

Ступак упізнав церкву Преображення, хоч вона здалеку зливалась з навколишніми кам’яними і на вид такими ж середньовічними мурами та будинками. Викликаємо Резо. Даруємо подарунок. Нам дуже незручно, бо потрапили на поминки по батькові.

Втомлені сидимо на подвір’ї за довжелезним столом – одному із двох, за яким зібралися люди з усього кутка: рід, сусіди, друзі. Один по-одному проголошують довгі тости, суворим і дуже вдумливим тоном. До нас гостинне відношення і зацікавлення, але без жодного надміру, без жодної награності, без “залізання” в душу. Точно так як казав Іраклій у цілому про грузинів: “дивляться…  – думають… – відкриваються”.

Автор: Роман Корнилюк

Детальніше про історичний регіон Пшавія >>>

Детальніше про історичний регіон Тушетія >>>