Ринок Телаві – справжнісінький східний базар, в якому можна купити усі плоди Кахетії у будь-якому вигляді і за найнижчими в Грузії цінами: спеції (50 тетрі за стакан), помідори, перці, персики, абрикоси, кавуни, дині, чурчхела (горіхи в загуслому виноградному соці) і масу інших товарів…

Ікалто – село кілька кілометрів від Телаві, поблизу якого (2 км вгору) знаходиться Монастирський комплекс (VI-XII ст.) та Академія, в якій навчався сам Шота Руставелі.

Монастир Ікалто заснований в VI столітті сирійським отцем Зеноном. На місці старого храму VII-XIX століття був споруджений новий (періцвалеба) храм “Гвтаеба”.

На схід від нього знаходиться мала церква святої Трійці XI століття.

Академія Ікалто на території монастиря була побудована  в XI-XII століттях з ініціативи відомої історичної особистості, великого діяча і наставника царя Давида Будівничого – Арсена Ікатоелі. До наших днів вона збереглася в зруйнованому вигляді.

На першому поверсі академії були 2 кімнати, а на другому один великий зал, призначений для наукових зібрань.

В Академії Ікалто викладалися філософія неоплатонічної школи, риторика, математика, астрономія, агрономія та ін предмети. За переказами Арсеній та Зенон поховані тут, у цьому ж монастирі.

Після відвідин руїн тисячолітніх стін, котрі свого часу були символом розквіту “золотого віку” грузинського ренесансу, ми ще піднялися на гору біля монастиря, з якої видно усю Алазанську долину.

Алаверді. Переночувавши у знайомих в Ікалто, вранці 11 дня нашої подорожі, вирушили в сторону однієї з найбільших святинь Кахетії (в прямому і переносному значенні цього слова) – монастиря Алаверді, який знаходиться в центрі Алазанської долини. Від Ікалто треба їхати в сторону Ахмети і звернути направо до річки Алазані.

Кафедральний кресто-купольний храм XI ст. належить монастирю Алаверді, заснованому у другій половині VI ст. одним із сирійських отців Іосифом Алавердійським, який там же і похований. Сам Алавердійский собор св. Георгія Побідоносця побудований кахетинським царем Квіріке в XI-му столітті.

Собор вражає своєю висотою (50 метрів!) та сильними внутрішніми сакральними розписами. Збереглися прекрасні залишки фресок, датованих XI і XV-XVI століттями: Богородиця, Лазар. Вражають зір величезні склепіння. Фантастичні відчуття.

Алаверді реставрувався багато разів. Зруйнований від час битв храм відновили у 1476-95 роках. У XVII ст. персидські загарбники зробили з нього стайню для коней. У 1742 р. від землетрусу впав купол собору. Відновлення собору завершив у 1750 р. цар Кахетії Іраклій II.

Кафедральний собор Алаверді був важливим духовним та освітнім центром і досі лишається священним місцем паломництва не лише кахетинців, а й тушинів і кистинців із Панкісі. Оточений виноградниками, видний з багатьох точок Алазанської долини, сягаючи височенним гострим куполом небесних сфер, храм Алаверді являє собою унікальну пам’ятку старовинної кахетинської архітектури.

Річка Алазані. Наш шлях проліг далі в сторону гір Тушетії – хоч і не було часу відвідати цю дивовижну частину Грузії, хотілося хоча б пройтися біля їхніх відрогів. По дорозі, перетнули головну водну артерію Кахетії, так би мовити її Ніл – ріку Алазані.

Насолоджувались видом на плодородну долину з синіми горами на горизонті. Благодатний край…

Шуамта. Зробивши часом пішки, часом попутками солідний гак: Алаверді – Алазані – Пшавелі – Телаві, ми рушили до жіночого монастиря Шуамта на протилежному краєві долини. Водій-дальньобійник, котрий перевозив євровікна між Кахетією та Імеретією, звернувши вбік зі свого маршруту, завіз нас аж до Верхнього (древнішого) монастиря, почекав і спустив назад до Нижнього, де ми й розпрощались.

Верхній монастир – Дзвелі Шуамта захований серед лісів гірського хребта Гомборі поблизу прямого шосе Телаві-Тбілісі. Він являє собою ансамбль з декількох старовинних церков. Маленька тринефна базиліка, що стоїть на передньому плані, датується V (!) століттям, інші дві – велика і мала хресто-купольні церкви – VII століттям. Велика церква дуже схожа на Мцхетський храм Джварі. У церквах збереглися розписи XII століття і приклади древньої грузинської писемності – асомтаврулі.

За легендою, на пагорбі Шуамта усамітнювалась від усіх пресвята цариця Тамара, постуючи там протягом 40 днів.

Згідно з іншою легендою, пізніше у монастирі грузини переховували певну кількість найбільш гарних жінок, за якими полювали перси, щоб таким чином хоч якось вберегти генофонд нації.

Нижній монастир – Ахалі Шуамта споруджений пізніше, в XVI столітті. Цей монастир діє до сих пір. У комплекс монастиря входить великий храм, дзвіниця, огорожа. За переказами, обитель побудована кахетинською царицею Тіною.

Ще в дитинстві їй приснився сон про те, що належить їй побудувати православний храм. У сні вона побачила місце для майбутньої споруди. Місце виявилося незнайомим, і тільки будучи вже дружиною кахетинського князя Левана, цариця Тіна упізнала бачене їй у сні місце під час подорожі по Грузії. Там і був заснований монастир, де згодом прийняла чернечий постриг сама Тіна. У нижньому монастирі збереглися середньовічні фрески.

Ікалто. Під вечір прибули автостопом до Ікалто. Нам, як і вчора ввечері, наші гостинні знайомі, принагідно запросивши своїх двох близьких сусідів, влаштували вечерю з домашнім вином, шашликом, бадріджані, картоплею та іншими традиційними яствами. Був свідком приготування справжнього кахетинського шашлика, історію про рецепт приготування якого не можу оминути в цій розповіді про сонячну Кахетію.

Отже, шашлик по-кахетинськи:

Шашлик кахетинці роблять просто: свинину із передньої частини (грудинки) з прогалинами сала нарізають крупними шматками розміром з гусине яйце. До речі, баранину кахетинці (православні християни) для шашлика ніколи не використовують – це роблять хіба що їхні сусіди кистинці (чеченці) з Панкісі, мусульмани за віросповіданням.

Щойно нарізані шматки відразу нанизують на шомпур, солять і відразу (без жодного маринаду!) кладуть на просту чотириногу металеву конструкцію, під якою тліє жар з виноградної лози.

Виноградна лоза надає м’ясу істинно кахетинський аромат. Усі намагання вогню підсмажити немариноване м’ясо гасяться бризками води. І ніякого вина! Вино є для того, щоб його пити.

Шомпури часто перевертаються. Головне. щоб був тільки жар і ніякого вогню.

Шашлик по-кахетинськи подається на стіл в одній великій таці з додаванням перцю та кружалець цибулі. Смакота…

Автор: Роман Корнилюк

Прокинулись у Сігнахі на балконі. Свіжо. Не встигли ми вийти за старе місто, як нас підібрав у свій фургончик вчорашній знайомий – голландець, власник кафешки на центральній площі разом зі ще одним фацетом. Виявилось, що вони – свідки єгови і направлялись на зібрання.

Потужний удар агітпропу, який неспинним потоком лився з уст того другого мужичка, взяв на себе Сашко, котрий традиційно сів наперед. Єговісти висадили нас на повороті до міста Гурджаані.

Гурджаані. Там нас взяв мовчазний чоловік, котрий нічого не говорив і висадив нас у центрі Гурджаані біля магазинчика. Цей райцентр має дещо совдепівський вигляд, викликає згадки з 80-х. Прийшлось пропиляти досить довго по спеці аж на вихід з райцентру.

В Гурджаані здалеку на горбі бачили величний пам’ятник герою радянського фільма “Отец солдата”. Оскільки ряд будинків вздовж траси не припинявся – Гурджаані поступово перетік у село Чумлакі.

До повороту на Кварелі нас підвезли веселі кахетинські джигіти. Повернувши направо, куди відгалужувалась траса на Кварелі, ми нарешті зуміли знайти нормальне місце для стопу. Навколо розкинулись виноградники, сади з персиками, абрикосами… Чудово проглядалась Алазанська долина, на дні якої ми знаходились. Вдалині на сході виднілась стіна гір Тушетії. А на заході – стіна Гомборського хребта.

Кварелі. Машин на Кварелі звідсіля повертало страшенно мало. І всі забиті людьми. Через годинку нас підібрав добродушний водій гігантського КРАЗа. Відчули себе танкістами. Мужик показав нам де вийти, щоб найближче дійти до винного тунелю винзаводу Khareba – перед містом відразу після мосту, пройтись треба трішки через парк, а далі наліво по прямій присілковій дорозі.

Територія заводу облагорожена. Скрізь стоять цікаві скульптури з історії виноробства Грузії. Будівлі винного магазинчика і робочих приміщень виглядають дуже гарно, аж навіть надто по-європейськи.

І ось сам тунель, що прорубаний прямо у скелі. Купуємо квиток і екскурсію. Можна як російською, так і англійською. Дізнались багато нового.

Цей 15-кілометровий (!) тунель був прорубаний у 1958-60 р.р. Це другий по довжині винний льох в Європі. Усередині тримається стабільна температура – 9 градусів по цельсію, вологість – 70%. Дійсно, ступивши кілька кроків, ми окунулись в приємну прохолоду, яка разюче контрастувала з навколишньою 35-градусною спекою.

Йдемо по головному тунелю, впопеперк якого прокладено 13 з’єднаних тунелів по 500 метрів кожен. Тут вино зберігають як традиційним грузинським “кувшинним” методом – у керамічних квеврі, так і в величезних металевих цистернах по 10 тонн кожна.

В одному із відгалужень тунелю відтворений традиційних винний льох – марані – з усіма традиційними атрибутами виробництва вина за кахетинською технологією. Виноматеріал, традиційно душився ногами, як і в Європі. Але потім уся ця маса віджимків – разом із гілочками кетягів – трималась для бродіння у квеврі (об’єм – до 150 літрів!), закопаних під землею. Бродить вино там місяцями – 8 і більше! Виходить традиційне для Кахетії сухе вино, наприклад сапераві.

Якщо прагнуть отримати напісолодкий сорт вина – бродіння переривають наприклад на 2-му тижні. – тоді не весь природний цукор зникає. Однак у Кахетії двома найпоширенішими “візитними” сортами вина вважаються саме сухі – червоне сапераві і біле ркацителі.

Вийшовши на світло і спеку з темно-прохолодного тунелю, пішли під враженням у магазинчик від заводу, в якому нас, тоді ще повних профанів у вині, дуже гарно і терпляче обслужили. Продавці пояснили все що треба, відповіли на купу банальних запитань.

Пляшкове вино тут на будь-який смак і розмір гаманця. А розливне із заводських цистерн, піднятих прямо з тунелю – просто за демпінговими цінами. Наприклад, сапераві – 1,8 ларі, ркацителі – 3 ларі за літр.

Вертаємось назад до траси через присілок Кварелі. Проходимо повз групку місцевих п’яничок на лавочках, що серед білого дня смудлять чачу. І тут раптом один із них вигукує: “Здоровенькі були!” – чистою українською (!) Підходить до нас, здоровається, показує на наші жовто-блакитні прапорці на рюкзаках:

- А звідки ви саме, з якого району України?

- З Києва, а родом і з Києва, і з Полтавщини, і з Волині…

- О, Волинь! А я там теж… сидів. У колонії в Меневичах… – не перестає вражати грузин.

- !?

- …І жінку там мав у вас, на Волині. То що? І як там зараз в Україні живеться?

- Та не дуже…

- Що, забули заповіти батька Бандери: “З-під зеленого дубочка та по червоних кашкетах!” ?

Занавіс.

Некресі. До нижнього монастиря Некресі нас підвіз молодий кахетинець на крутезному джипі, котрий ні слова не знав російською. Дізнавшись, що нам треба до монастиря, хлопчина звернув вбік зі свого маршруту, бо Некресі розташоване кілька км. в стороні від основної траси – там де починається стіна гір Тушетії, які раптом народжуються з абсолютно пласкої долини Алазані.

Брама до нижнього монастиря Некресі:

До вершини, до якої веде серпантин, потрібно було ще пішки пройти під гірку 1,5 км. Ми дещо прогадали, оскільки не запаслись водою в Нижньому монастирі. І на вершині були страшенно спраглі, але щасливі. Панорама на Алазані з висоти гори – просто неймовірна.

Зараз Некресі – діючий чоловічий монастир. Зверху в монастирі перебуває кілька монахів. Продають іконки, хрестики, водичку. До речі, один монах нам перший мовчки налив і запропонував воду зі свого власного баку, побачивши наш стан. Ми, проникнувшись його добротою, купили щось із його краму.

Місто Некресі було засноване царем Фарнаджомі на рубежі II-I століть до н.е. Сам монастирський комплекс споруджений у IV столітті н.е. Цар Трдат тут побудував храм. Це один із найдавніших християнських храмів у Грузії.

У VI столітті в Некресі поселяється один із 12 асирійських отців – Абібос і засновує могутній монастир. Некресі був не тільки духовним, освітнім і культурним центром, а й важливим політичним центром. Звідси поширювався політичний і культурний вплив Картлі над східним гірським Кавказом.

В архітектурний комплекс Некресі входять – мала базиліка IV століття, три церковні базиліки VI століття, купольний храм своєрідного планування VIII-IX ст., палац і трапезна цього ж періоду, вежа XVI століття та ін.

Збереглися цікаві фрагменти середньовічного грузинського настінного живопису.

Спускаючись донизу, внизу під помічаємо фундаменти археологічних розкопок. Як потім виявилось – це, певне, і є відоме Некреське городище, в якому було знайдено осколок сильно пошкодженої надгробної стели та інші уламки, на яких древньогрузинським алфавітом «Асомтаврулі» нанесені написи язичницького характеру, що відносяться згідно гіпотези археолога Чілашвілі до 1-2 ст. н.е.

Гремі. Повертаючись назад на трасу від нижнього монастиря – довго йти пішки не прийшлося – нас підкинули до шиномонтажу біля с. Шилда сільські кахетинські хлопчаки, які взагалі не розуміли ні російської, ні англійської. До Гремі по прямій довезли інші добрі люди.

Храм знахоодиться відразу біля шосе, тому тут багато прочан і туристів. Після дикого, захованого на горі Некресі, Гремі виглядає дещо менш самобутнім.

Гремі зараз – це хресто-купольний храм XVI століття, а колись так називалось ціле місто навколо. Історія великого міста Гремі була короткочасною – з XVI століття до перших десятиліть XVII століття місто було столицею Кахетії. Воно складалося з церковного комплексу, царської резиденції і торгових рядів.

Храм Архангелів, який вважається одним із шедеврів середньовічного Кахетинського зодчества, побудований в 1565г. а фресковий розпис був завершений у 1577 р. У Гремі велась велика культурно-літературна діяльність.

На початку XVII століття внутрішні заворушення, зради і руйнівні вторгнення Шаха Аббаса зрівняли з землею всю Кахетію. Після цього місто Гремі більше ніколи вже не відроджувалось. Лишився лише храм з унікальною цегляною орнаментальною кладкою.

Обабіч храму знаходиться кафе, в якому пообідали хінкалі.

Телаві. До Телаві нас довіз мужичок на роздовбаній радянській тачці. Висадив трохи задалеко – на виїзді з міста.

Пройшлись до центру. Столиця Кахетії виглядає дуже самобутньо, дуже по-східному. Але центр міста станом на літо 2012 весь (!) був у стані реконструкції та ще й після наслідків жахливого урагану: ні квартири, ні тим паче гестхаузу в центрі знайти неможливо. Ми почали запитувати прохожих – усі кажуть, що не те що туристам, а й жителям центру ніде зараз жити…

Врешті, нас, абсолютно незнайомих перехожих, запросив у свій дім у якості гостей один чеченець-кистинець, в якого народився внук. Мужик був щасливий і п’яний, але повністю контролював ситуацію. Вражень від спілкування і кавказької гостинності лишилось дуже багато, та це виходить за грані тематики нашого блогу…

Автор: Роман Корнилюк

Проблема полягала в тому, що туди ніхто, окрім туристів не їздить. Від Сагареджо туди пиляти – 50 км по пустелі. На шляху трапляється лише одне напівсело-напівоаза.

Надіючись на усмішку долі ми цілеспрямовано валимо, відбиваючись від надміру наполегливих таксистів, котрі що 5 хвилин проїжджають і зазивають у салон, на той південний відгалузок основної траси, котрий іде у напрямку до печер. Таксі візьмемо лише тоді, коли стоп зовсім не піде.

Удача нам таки посміхнулась. Незважаючи на дуже нечасті автівки, нас підібрало два доброзичливих сільських дідусі-кахетинці на “Волзі”, котрі направлялися подивитись на свій баштанник. До Гареджі лишалось дві-третіх шляху. Навколо пустеля. Дідки, що від’їхали до баштаннику вбік у сторону с. Сатапле, сказали, що будуть через 45 хвилин повертатись. Якщо ми нікого не “зловимо”, то привезуть нам смачного кавуна…

Проте, ми на диво швидко підсіли у другу чи третю за рахунком машину, яка проїхала по цій пустелі впродовж 15 хвилин. Їхали з інтелігентним співбесідником, обізнаним в історії, культурі, політиці Грузії та світу. Цей добрий чоловік, який сам запропонував нам після 2-х годин екскурсії вернутись разом на трасу під Сагареджо, як виявилось працює режисером театру в Тбілісі.

Давіт-Гареджа

Давіт-Гареджа – монастирський комплекс, заснований у 6 ст. серед кам’янистої напівпустелі 12 сирійськими отцями, серед яких був і Давид Гареджійський. Найцікавіші і найдревніші верхні печери знаходяться на гористому пасмі, по гребневі якого проходить кордон з Азербайджаном, і якраз дещо нижче – на південному схилові, що “дивиться” на Азербайджан. Недарма, цей район є зоною холодних територіальних конфліктів, адже хоч і на православну, але все таки унікальну культурну спадщину, претендує і мусульманський Азербайджан.

Майже біля підніжжя цього ж пасма, але вже з північного грузинського схилу, до якого ми спершу під’їхали запиленою дорогою, знаходиться нижній монастир, в якому навколо печер добудовані величні мури, церкви і келії. Тут живуть нинішні монахи. Ведеться реставрація, адже у радянський час монастир був занедбаний.

Після оглядин химерних архітектурних рішень нижнього монастиря, ми, вийшовши з брами, пішли вверх до древніх печер, голосно тупаючи ногами – щоб відлякувати гюрзу – найнебезпечнішу зміюку Кавказу, котра водиться у цих місцях. Шлях показує натягнутий вздовж стежки трос-перило.

Панорама відкривається надзвичайно фантастична – місячні ландшафти. Зійшовши на гребінь пасма відкриваються будки прикордонників, а внизу на Азербайджанському боці видніються солоні озера.

Найбільше вразили старі монаші келії з розписами 6-го століття, які збереглися лише завдяки унікальному пустельному клімату і відсутності дощів та морозів.

.

Спустились до дороги з гарними враженнями. Навіть спека не здатна цю атмосферу зруйнувати. Спека тут природна і доречна. Сухість повітря робить її придатною до сприйняття.

Як пізніше розказав наш добрий водій-режисер, в часи перської навали, в печерах Давіт-Гареджа переховувалось багато православних людей, включно із царями. За переданням 5000 старців, які проживали тут, були вбиті персами-мусульманами за свою віру десь у 10-11 ст.

Саме завдяки релігії, яку грузини оберігали ціною життя, Грузії вдалося зберегти свою унікальну культуру в поліфонії кавказьких народів та навколишніх імперій.

Удабно

Повертаючись назад, краще роздивились Удабно – місто-село серед пустельного Іорського плоскогір’я, нині практично покинуте, хоча за переписом 2002 р. тут числилось 811 осіб. Знаходиться між Сагареджо і Давіт-Гареджа. Справляє моторошне враження. Його в радянські часи заселили, здається, хевсурами, примусово виселеними зі своїх домівок на холодному Північному Кавказі. Як бачимо, природу не обдуриш…

Знову стопили під Сагареджо, нова ціль – дістатись Сігнахі. Зупинився мікроавтобус зі сім’єю кахетинців, що їхали в Дедопліс-Цкаро. Вони чомусь дуже зраділи, що ми з України: нас вони розчулили – було так щиро і безпосередньо.

Розвилка біля села Чалаубані

Висадили за 15 км. до Сігнахі. Там нас взяв у свою машину молодий грузинський офіцер, який їхав із товаришем. Як і більшість людей на держслужбі в Грузії, хлопець у побуті поводився щиро, доброзичливо та інтелігентно. По традиції запропонував обмінятись контактами, написав мобільний, а за відсутність фейсбуку вибачався – по уставу не положено. Тому дав аккаунт своєї дівчини…

Сігнахі

Сігнахі – славетна “грузинська Італія”. Місто 18 століття, загублене в часі і просторі, відреставроване у європейському стилі, з бруківкою, кованими ліхтарями і красивими різнокольоровими будиночками.

Багато ресторанів, кафешок, сувенірних лавок, готелів та гест-хаузів. Ідеальне для романтичної подорожі. На думку Сашка, надто “зализане” і негрузинське. За етнічним складом, кажуть, що тут переважають вірмени. Ціни високі, як для Грузії.

no images were found

Поселились у бабусі Додо, у якої завжди повно молодих людей із Польщі та інших європейських країн. Поряд із польським прапором, ми повісили український. Спали на балконі, навпроти якого через вулицю знаходився інший балкон, що засвітився в фільмі “Любовь с акцентом”

Влітку тут тепло і затишно. В Сігнахі – особливий мікроклімат, оскільки містечко знаходиться між вершинами Кахетинського хребта, під якими розкинулась Алазанська долина.

Місто оточене довгою захисною стіною, яку побудував цар Іраклій ІІ у другій половині 18 ст. Кожна з 23 башт стіни отримала назву від навколишніх рівнинних сіл і слугувала притулком для їхніх мешканців під час нашестя ворогів.

Перед сном пішки сходили відвідати замок з оглядовою вежею на окраїні міні-містечка. Подивились на захоплюючу призахідну панораму Алазанської долини та високих гір Дагестану.

Повечеряли в ресторації на центральній площі. До нас підійшов познайомитись власник – голандець, який у 90-ті мав бізнес у Львові. Зрадів, наче землякам.

Провели прекрасний вечір, серед сяючих ліхтарів, бруківки і неспішного ритму найбільш європейського містечка Грузії.

Автор: Роман Корнилюк