Казбегі. Спустилися з Гелаті до низу. Вийшли за місто Казбегі. Стопимо. машин мало.

Підібрав нас грузин з двома хлопчаками, сам їде аж з Пітера на батківщину в Аджарію, заразом показує синам рідну культуру.

Ананурі

Проїхавши Хрестовий перевал, гірський курорт Гудаурі, зупинилися на екскурсію біля фортеці Ананурі на берегах Арагві. Всередині мурів стоїть церква з прекрасною кам’яною різьбою по стінах. Усередині усипальниці феодалів. Розписи 17-18 ст. І прекрасна панорама на річку Арагві…

Мцхета

Вийшли у древній столиці Грузії. Головна туристична і паломницька споруда – монастир-усипальниця роду Багратіонів-Мухарських. На підлоці – різьблені кам’яні плити з усіх століть. Багато лавочок навколо, джерело з чистою питною водою. Красиво тут.

Вдосталь нафотографувавши і обдивившись усі закутки кафедрального собору, вийшли назад у місто.

Також побували у жіночому монастирі Самтавро.

Довго виходили на трасу. Не зрозуміло де стопити: по-перше, треба вернутись аж до мосту через ріку, яка петлею обхопила місто. По-друге, пройти назад протилежним берегом.

По-третє, вийти розвилку до Тбіліської траси поблизу гори з монастирем Джварі, оспіваним Лермонтовим.

По-четверте, треба пиляти пішки далі, щоб без заїзду в Тбілісі, виїхати у напрямку Сагареджо по окружній.

І вся наша більш ніж 10-кілометрова епопея по жарі і розпеченому асфальту закінчилась парадоксальним чином – після безуспішного стопу нас підібрала маршрутка, яка завезла нас у … Тбілісі!

Тбілісі

Водій, який зробив вигляд, що не зрозумів наших закликів російською не везти нас до столиці, порекомендував зайти в метро, проїхати пд землею весь центр мегаполіса і вийти на якійсь східній станції. з якої відправляються маршрутки на Сагареджо.

Вечоріло. У нас варіантів вже не було. Стоп закінчився. Ночувати в палатках у мегаполісі теж не ризикнули. Добре, що на станції нам трапився добрий поліцейський, котрий, кинувши недопитий стаканчик з кавою, виструнчився, уважно вислухавши і успіхаючись на всі зуби передав нас якомусь доброму хлопу, котрий довів і посадив нас прямо на маршрутку, що вже їхала в напрямку Сагареджо: 3 ларі і ми десь через годинку-дві були в нічному Сагареджо.

Сагареджо

Як нам сказали на вид “братки” з бензоколонки, до центру міста – 4 кілометри. А у нас важезні рюкзаки. Сашко після переговорів з “братками” хутко вернувся і зауважив: у Києві я б до таких ніколи не підійшов би…

Думаємо як дібратися. Таксистам не платимо принципово – типу “ми ж автостопери…”

Тут нас і підібрали “братки”, які якраз прямували на роздовбаній тачці до центру: “Ви аткуда? А! Я тожє в Украінє біл: в Данєцкє біл… А я в Адессє… Украінци и грузіни всегда далжни памагать друг другу!”

Сагареджойські “братки” поселили нас в чи не єдиному готелі, який був у цьому райцентрі: старий задрипаний совдепівський готель у дореволюційному напіврозваленому будинку.

Дідок-консьєрж був у шоці: 10:30 ночі, він спокійно дивився допотопний телевізор, прикривши двері готелю стільцем. “Пацанчіки” відкрили ці двері “з ноги” і рєзко зайняли усі стратегічні позиції в холі. Домовились з переляканим дідком за ціну. Перепитали нас, чи ціна підходить. Дружньо попрощавшись, вони зникли так само швидко, як хвилину тому вломлювались в цей обшарпаний хол…

Ми, хоч і були страшенно втомленими, вирішили зробити вилазку щоб закупитись харчами у мінімаркеті.

Центр Сагареджо був вщент переповнений молоддю, при чому в основному дівчатами-тінейджерами, які зібрались на ці східні вечорниці з усіх кварталів розлогого райцентру. Як чітко виразився Сашко “Сагареджо  – город нєвєст!” Навколо нас бурлила молодь, якась така дуже мала, щупла і надзвичайно енергійна.

Найбільш дивувало те, що прошарку “20+” ніде не спостерігалось. Напевне, у цьому віці усі навколишні персонажі вже стають статними і сімейними з двійком-трійком дітей… А чим ще займатися в Сагареджо – місті-селищі наречених на самому краю пустелі ?..

Ввечері смакували льодяне грузинське пиво “Казбегі”, не вірячи, що вранці прокинулись під сніговою шапкою Казбека, зображеного на етикетці.  І, звісно, раділи дню, за який встигли проїхати усю республіку з півночі на південь, побувавши у чудових історичних місцях.

Автор: Роман Корнилюк

Вийшли в місто. Вплив совєтів і близькість Федерації відчутні дуже сильно: в архітектурі, в рисах ментальності, згадали старий відчеканений портрет Сталіна під відривний календар на бабусиній кухні.

Перекусили перед центральною площею у кафе Khevi. Замовили хінкалі – найбільш економна і найбільш поживна м’ясна їжа для мандрівників.

Піднялись крізь старенькі садиби присілку Гелаті та порослі лісом схили на гору до церкви Самеба (Св. Трійці). Як сказав Сашко, архітектурний стиль чимось нагадує вірменські церкви.  Фресок практично немає. Тільки ікони в золоті чеканці і так само темно, як у сванських церквах. Ходять монахи.

З церковного пляцу відкривається ще більш захоплююча панорама на вершину Казбек (на основному фото). Тут же б’є потужне джерело, але вода в ньому якась гіркувата, хоча й кришталево чиста і вважається цілющою.

Піднялися до підніжжя льодовика. Трохи треба туди пропиляти під гірку. Але нова панорама того варта. Альпійський пояс. Вище лише вічні сніги, льоди та тріщини, облюбовані туристами і альпіністами. На саму вершину піднімаються зі спорядженням і підготовкою за 3 доби.

Подихали, помилувались красотами і під вечір спустились у Степанцмінду. Повечеряли в таверні. Куштували лобіо. Вуха різала російська попса, по-дивному соціалістичним було й обслуговування офіціантів. Вирішили наступні рази харчуватись у Khevi – там дівчата були поприємніші і навіть трохи розмовляли англійською. Російської не розуміли взагалі…

На наступний день знову пішли у місто. Ніде не знайшли інтернета. Купили величезний лаваш і прекрасний домашній хевський сир. Зібрали манатки і вирішили переночувати під Цмінда Самеба в наметі. Тут наверху свіжо і прекрасно. Тільки дещо вітряно.

То там то сям видніються табори поляків, чехів, шведів. Біля нашого табору в один намет і один синоьо-жовний прапор зупинилися земляки: альпіністи з Симферополя, що приїхали сюди на джипі і збирались підкоряти Казбек і молода пара з Харкова. Розпалили вогнище, побесідували з новими сусідами.

Переночували спокійно. Вночі трішки накрапав дощик.

Автор: Роман Корнилюк

Та перед самим від’їздом, гостинний Р. показав нам родову церкву свого клану – тисячолітній храм Преображення Господнього з унікальним як для сванських церков зовнішнім розписом (який, на жаль, під дією снігів, дощів, холоду і сонця ледь-проглядається на текстурі старовинного муру).

Натомість внутрішні фрески, законсервовані Р., збереглися в набагато кращому вигляді – розписи займають усю внутрішню площу мурів і склепінь від верху й до самого низу.

Верхній, наземний ярус церкви, відкритий для усіх туристів та місцевих прихожан, прикрашений розписами 13 століття.

Нижній, підземний ярус, доступний далеко не для всіх, містить старі фрески 12 століття, під якими схований неймовірно древній шар сванських розписів 10-го (!) століття зі слідами пожежі тисячолітньої давності. Сама “підземна” церква була побудована у 9-му столітті…

Перебуваючи у таких місцях, душа німіє у священному благоговінні перед проявом вічного, перед вічними цінностями пращурів, що збереглися під строгим і смиренним наглядом нащадків.

Ця глибинна відчайдушність захисту предковічного, а точніше непохитне тримання стягу родової пам’яті, возносить благородство, честь і гідність сванів до рівня навколишніх льодових вершин. У таких людях, їхніх жестах, рухах, словах і поглядах відчувається непомірна сила духу, помножена на силу поколінь дідів-прадідів.

Ця внутрішня сила, честь і гідність – поняття, нещадно девальвовані в глобал-цивілізації, у сванах настільки явні, настільки матеріалізовані, що потрапивши сюди зі звичного міського середовища починаєш жахатися аморфності, награності і дріб’язковості власних, таких звичних і буденних слів, дій та вчинків…

Що вражає найбільше, у сванів не спостерігається жодної бравади, хизування чи демонстрації своїх найсильніших рис, вони настільки певні власної гідності, що вона цілком автономно “сквозить” крізь їхні буденні розмірені (флегматичні?) слова, чіткі рухи, строгу і прозоро-чисту міміку.

Вони бережуть віру, пам’ять предків і традиції роду не напоказ, не “для годиться”, навіть не зважаючи на “а шо ж людоньки скажуть?”

Це те, без чого вони не можуть жити.

Про це від них прямо навряд чи почуєш: настільки Це вроджене, запрограмоване і буденне.

Це можна лише побачити на власні очі, побувавши у Сванетії, придивившись на їхні діяння, послухавши їхні тости, котрі починаються “За Бога”, “За Сакартвело”, а завершуються не “на коня”, а “За Пресвяту Богородицю, покровительку нашої Грузії”.

Местійська траса і транскавказька магістраль

Тим часом ми вирушили з Местії на рівнину на потужному Subaru з Т., братом Р., котрий якраз повертався додому у Квемо Картлі і міг довезти нас через транскавказьку магістраль аж до Воєнно-Грузинської дороги. Це була велика удача, оскільки ми економили 1-2 доби, які прийшлося б потратити на пошук попуток.

Проїжджаючи маршрутом Местіа – Джварі – Зугдіді – Кутаїсі – Горі – поворот на Тбілісі перед р. Арагві., ми мали багато часу для спілкування. Дізнанились масу нового.

- У селі Бечо перед Местіа на початку 2000-х діяла банда рекетирів, серед яких крім центрального сванського клану були і найманці з сусідніх кавказьких народів та 4 росіяни. Навіть, щоб просто проїхати до батьків у Местіа, приходилось зупинятися перед кулеметом, направленим на трасу з кущів і домовлятися з рекетиром: своїм, сванам, інколи могли скинути таксу за проїзд зі 100 доларів до 30-ти…

- Саакашвілі, відразу після приходу до влади, вирішив ситуацію, нанісши кланові неочікуваний і зовсім недемократичний удар: розбомбив бункер шляхом аеро-атаки. Результат: десяток загиблих. Решта банди і її підсобники накивали п’ятами або перекваліфікувались у законослухняних мирних жителів.

- Саакашвілі, на думку Т., не тільки диктатор і командний лідер, а й великий новатор. Щодо новацій є багато незадоволених – саме на цей сегмент і орієнтується Іванішвілі.

- Цікава і трагічна історія про конструктора кілометрового тунелю по транскавказькій магістралі між Західною і Східною Грузією. Виявляється тунель прорубували з обох боків, а відповідальність за правильність маркшейдерських розрахунків ніс конструктор. Час здачі проекту наближався, а обидві бригади ніяк не могли зустрітися.

Конструктор важко це сприймав: думаючи, що зробив непоправну помилку і пустив на вітер мільйони бюджетних коштів, покінчив життя самогубством. На наступний день, дві бригади з протилежних кінців гори зустрілися, якраз у тому місці, яке розрахував бідний геній. Як бачимо, не варто сприймати слово “дедлайн” надто буквально…

- Красиві і під лінійку побудовані квартали з єврочерепицею біля м. Горі – це житло, побудоване за наказом Саакашвілі для біженців з Південної Осетії та Абхазії. Так само біля Горі, але вже справа від траси, вилискують на сонці нові армійські казарми: кажуть, президент після російсько-грузинької війни 2008-го кинув великі фінансові ресурси на технічне переоснащення армії та поліпшення життя військовослужбовців.

- На автобані Горі-Тбілісі висять електронні табло, які показують швидкість руху кожного авто. І в разі перевищення – кожен раз нараховують окремий штраф, який згодом надсилається власнику по е-мейл. Добре, коли один, а не з кожного табло окремо…

Воєнно-грузинська дорога

Висадились якраз перед річкою Арагві на Воєнно-Грузинській дорозі, на розвилці Казбегі-Мцхета. Нам же треба далі рушати у протилежний від древньої столиці бік – до Степанцмінди (колишнє Казбегі). Нас відразу підібрали два грузинські братки на мерсі-позашляховику. Виявились дуже гостинними, пригощали усім що мали – водою, булочками, фруктами.

З огляду на разючу невідповідність між бойовим виглядом і надмірно гостинною поведінкою “братків”, постійні зупинки біля придорожних лотків та магазинчиків із запасанням харчами, постійне підмигування і специфічний сміх, а також через їхню слабку російську, у мене почали закрадатися сумніви у щирості їхніх намірів.

Проте, як виявилось згодом, я дарма тривожився. Запрошували, до речі в гості (на щастя не надто наполягали). Запитували, за яку ціну можна “нормально погуляти з місяць” у Києві.

Менше з тим, нас провезли “з вітерцем” на найвищі відроги Кавказу. Подолавши суворий, вітряний і роздовбаний наче танками Хрестовий перевал, нас висадили за кільканадцять кілометрів перед Степанцміндою у селі Кобе, оскільки “браткам” треба було їхати у бокове глухе село, де у них паслись їхні стада…

Словом, це був яскравий прояв грузинської гостинності, яка не знає ні класових, ні кастових, ніяких відмінностей. Всі – від явних “злодіїв в законі” і “братків” на шикарних позашляховиках до найбідніших селян-землербів проявляють разючі для західної людини жести турботи і поваги до подорожніх.

Кобе

Отож ми висадились біля скотарського села Кобе на Воєнно-грузинській дорозі. Вечоріло… Холодало…

Машини йшли рідко. І більшість – російські або у протилежному, тбіліському напрямі. Шансів, щоб нас, із синьо-жовтим стягом, підібрали зменшувались зі швидкістю настання гірської ночі.

Дивимось на гори Хевії. Вони зовсім не такі, як у Сванетії. Якісь пустельні, аскетичні, більш суворі, простіші і страшніші. Немає дерев. Рослинність дуже скудна. Згадуємо прекрасні і захоплюючі, але такі ж аскетичні панорами гірськолижного курорту Гудаурі, який лишився кілька кілометрів позаду за Хрестовим перевалом. І дивимось на роздовбану Воєнно-грузинську дорогу, по якій все рідше і рідше проїжджають автівки.

Коли ми вже змирились із своєю участю і почали приглядати місце для палатки, на зупинку під’їхав не то “пазік”, не то маршрутка з табличкою “Тбілісі-Казбегі”, перенаповнений селянами з навколишніх гір. Водій нам чомусь зрадів і звелів завантажувати рюкзаки в повністю забитий задній багажний відсік, сам їх притрамбував, а нас запросив до салону. Перші зупинки ми їхали в карколомних позах серед таких же набитих, мов оселедці, тіл.

Степанцмінда (Казбегі)

По ходу висадки пасажирів у гірських селах, у салоні ставало вільніше. Коли ми в’їхали в нічну Степанцмінду і почали запитувати в водія про можливості для нічлігу, той сказав лишитися, хоч усі пасажири вже вийшли і повіз нас до будинку своєї “матушки”, принагідно розповідаючи свої армійські літа. проведені в Україні.

“Матушка” нас прийняла в своїй господі за окрему плату в 15 ларі за особу. Спали в залі на підлозі у своїх спальниках. У підвалі був душ і туалет. Проте серед ночі нам вже не було куди діватися.

Перед сном глянули з ганку на нічне місто, яке лежало внизу. Над містом височіла і світилась прожекторами церква Гелаті Самеба на фоні темного силуету грізної гори Казбек, відомої з дитинства по картинці на пачці однойменних радянських цигарок…

Автор: Роман Корнилюк

З півночі на південь через район проходить Воєнно-грузинська дорога – головна транскавказька магістраль, що з’єднує Росію з Вірменією.

Детальніше про історичний регіон Хевія >>>