Бечо. Довгий серпантин вздовж меандра ріки. Довго стояли на якійсь транспортній базі, задивляючись на інший край серпантина.  Дуже мало машин – по одній на 15 хв, причому після того я ми помічали машину на протилежному краї каньйону, до нас вона доїжджала лише за 5 хвилин.

Через годин 1,5-2 нас підібрав на дорогущому джипі один чистокровний сван, який мовчав, придивлявся, а під кінець нашої короткої спільної поїздки уже запрошував в гості у своє село, де у нього була агрооселя.

Местіа. Центр нагадує дикий захід з вестернів. Декорації: гестхаузи, сувенірні лавки, який інші туристичні побудовані за підтримки держави та іноземних інвесторів будинки, хоч деревяні але надто прилизані, надто нетутешні, надто вибиваються і як сказала Аня надто нагадують Польщу або Чехію, але ніяк не Грузію.

Мені сквер нагадав піонертабір, оскільки був засіяний численними групками молоді з рюкзаками і яскравим туробладнанням, що виділянось на фоні вбраних у темне, мов тутешнє каміння, місцевих жителів.  Бюро туризму з купою європейських туристів. Дізнавались як можна поїхати в Ушгулі: просто приходити сюди вранці і брати спільний джип разом із такими ж туристами.

З центру ідемо пішки, ледь-живі після важкої дороги, до Резо, який живе у присілку Лагамі. Мені цей квартал сподовався більше. Своєю автентичністю, до якої поки що не дійшла рука модернізаторів, що по-європейськи “зализали” центр. Тут купа башт, купа кам’яних будинків. Таке враження, що дві третини з них стоять пусткою і повільно рушаться. З подивом помічаємо що в багатьох із таких напівзруйнованих будинків, яким мінімум літ по 500, живуть люди. Досі!

Місцина лежить на схилі, тому карабкаємось вздовж якогось струмка, яку жителі перетворили на стічну канаву. Навколо старезні башти і будинки, що височіють над містом. Думаю такий вигляд мала Генуя в 12 столітті… Дух історії та автентичність забудови компенсує все, навіть сміття під ногами.

Ступак упізнав церкву Преображення, хоч вона здалеку зливалась з навколишніми кам’яними і на вид такими ж середньовічними мурами та будинками. Викликаємо Резо. Даруємо подарунок. Нам дуже незручно, бо потрапили на поминки по батькові.

Втомлені сидимо на подвір’ї за довжелезним столом – одному із двох, за яким зібралися люди з усього кутка: рід, сусіди, друзі. Один по-одному проголошують довгі тости, суворим і дуже вдумливим тоном. До нас гостинне відношення і зацікавлення, але без жодного надміру, без жодної награності, без “залізання” в душу. Точно так як казав Іраклій у цілому про грузинів: “дивляться…  – думають… – відкриваються”.

Автор: Роман Корнилюк

На шляху, таксист зупинив біля обмінника. Курс buy-sell: 160-161 ларі за 1 долар. Поліція працює. Злочинності нема. Старі житлові будинки, але нові державні проекти.

Викинув нас на виїзді з Батумі біля автозаправки. Зліва за грядою валунів шуміло темне нічне море. На водою світив величезний південний місяць, а вдалечині – нові хмарочоси модернізованого Батумі. Посиділи півгодини на камінні. А Сашко пішов до бензоколонки розпитати, як тут зі стопом справи, і коли приблизно звідсіля можна виїхати.

Підтягнувшись з рюкзаками до прозорого поліцейського відділку на колонці ми викликали масове здивування у робітників: 3:40 ночі все-таки… Вони були дуже чемні, але насторожено розглядали нас, випитуючи звідкіля ми такі з’явились і як тут опинились. Запропонували кави. Ми не відмовили гостинності. Завелась неспішна розмова, що тягнулась до шостої ранку.

Іраклій. Вивчився на юриста в МГУ. Коли почалась напруженість російсько-грузинських відносин, вирішив покинути Федерацію і вернутись на батьківщину.

Та тут, незважаючи на свою освіту, а точніше “завдяки” їй має певні трабли – знання російської нікому не потрібне – роботи мало – в пошані англійська. Мусить поки працювати на бензоколонці і радіти хоча б такому шансу.

Каже, що жалкує за витрачені на навчання роки: якби раніше завів сім’ю, то діти уже б підросли, а так лиш нещодавно оженився.

десь під шосту ранку Іраклій підсадив нас на маршрутку, яка прямувала на Тбілісі у якості автостоперів.

Проїжджаємо Кобулеті, Урекі… Чудові і чомусь порожні пляжі за платанами і соснами, в які хочеться приїхати спеціально для морського релаксу.

Доїхали до повороту, 10 км недоїжджаючи Поті. Місце для стопу супер-незручне. Заплатили по 50 тетрі за автобус до центральної площі Поті.

Колхідська низовина

Поті. Прохід з центру до потрібної окраїни відбувався у прямому сенсі в … поті. Сонце зійшло наверх і нещадно палило. Нас знову підібрав добрий маршрутчик, підкинувши до повороту на Зугдіді по трасі, що вела на Сенакі. Там нам зупинився поліцейський, який гнав як шалений, однак був дуже врівноваженим і слухав кльову музику.

Зугдіді - столиця Мегрелії, там ми надовго підзастряли. Через хвилин 20 після того, як купили у сільському магазинчик лаваш і дві пляшки жаданого льодяного боржомі, роззирнулись і побачили, що стоїмо якраз біля старого кладовища. Можливо тому, ніхто не зупинявся?

Хоча ні, мали знайомство з місцевими крутими молодиками, які зупинились на машині, деякий час говорили і втикали на нас, а потім підійшли, потисли руку, спитали хто ми і звідки з виглядом “повелителів усія Мегрелії”. А потім відійшли на 5 метрів. Потеревенили між собою. І аж  через хв. 20 змились. Ми також вирішили змінити місцеположення, адже стоп ніяк не йшов. Пройшлися вбік аж до якогось довго-протяжного присілка. Нас виручив грузин, що 20 років прожив у Білорусі.

Гоча, сам родом із Абхазії. Натхненно описував Сванетію, енергійно розмахуючи руками, в той час як кермо самостійно управляло машиною на шаленій швидкості:

“О, Сванеті! Яка це прекрасна гірська країна! З яким до неймовірності чистим повітрям! А яка кришталева вода! І, водночас, це суворий край з неприступними гірськими хребтами та страшними дорогами, з мужніми і войовничими жителями!”

Далі була експресивна оповідь про життя в Мінську, повернення додому. Не знав що сказати у відповідь поліцейському: бо за десятиліття життя закордоном на мить забув рідну мову.

Нарікання на втрачену Абхазію. Ось там, за рікою – мій дім, але я не можу туди потрапити – ці *** не пускають мене туди, там тероризм, там анархія, там корупція. Як тільки моя нога ступить на отчий край – мені  не жити.

Тільки після перегляду документального фільму пітерських режисерів “Уроки русского”  я зрозумів усю глибину болю, що викликав цей крик душі реемігранта…

Джварі.  Вийшли у прямо перед початком водосховища. Перед нами стіною стояли передгіря Сванетії. Відчувався в повітрі кришталево-чистий подих гір. Спека була не такою нестерпною як раніше.

Сван, що зараз живе в Оренбурзі. Довіз до Бечо по шалених серпантинах, численних тунелях і з висадками попити найсмачнішої у Грузії джерельної води.

Автор: Роман Корнилюк