Тбілісі. О 23:00 ми приїхали до вокзалу на метро, знайшли нашу маршрутку «Тбілісі-Батумі», квитки на яку придбали заздалегідь, забрали речі з багажного відділення і завантажились у цю пекельну жестянку.

Протягом наступних 6 годин їзди на маршрутці зуміли оцінити всі радощі автостопу:  душно, тісно, шумно, трійка жахливих пісень в однаковому порядку невгамовно змінювали одна одну, вириваючи мозок із напівбожевільної дрімоти: «Маджанджа», якась пісня у стилі шансон про прокурора», і супер-хіт цієї ночі «Анаша… Анаша… Очєнь хяряша….»

Гріголеті. Висадили нас по проханню на морі – біля селища Гріголеті. Вибір саме цього місця для висадки базувався на якихось інтуїтивно-умоглядних міркуваннях – на карті виглядало цікаво: мале сільце на березі Чорного моря більш приваблювало нашу палатку, ніж урбаністичне Батумі.

Як виявилось, крім карти варто дивитись і на інші джерела інформації: темна ніч: хоч око виколи, під ногами чвакає, моросить дощ, ми йдемо на шум моря, якого не бачимо – туман, ніяк не можемо намацати підошвами хоч якогось відносно сухого місця для намету. Намацавши в темряві мокру але хоча б не калюжо-подібну діляночку, ставимо намет і, втомлені, завалюємось у крепкий сон.

Прокинулись о 9:00. Жарко і волого. Виходимо, оглядаємось і розуміємо, що замість чудового пляжу серед платанів і сосен ми попали хто-зна куди: чорна дрібно-дрібно піщана аж глиниста земля, де-не-де поросла травою, навколо повно поліетиленового сміття і кучугури бруду після шторму,  видніються якісь рідесенькі хащі. Під ногами продовжує чвакати, хоч вода на очах випаровується. Море якесь суворе і неприязне. Постапокаліптичний пейзаж.

Без  вагань валимо на трасу – стопити, щоб переїхати в якесь більш приязне місце – якесь із тих, що бачили в перший день нашої подорожі. Швидко нас підібрала привітна молода пара: футболіст зі своєю дівчиною. Чудово розмовляють російською, інтелігентні і комунікабельні.

Урекі. Це прекрасне місце з унікальними пляжами із чорним магнетичним піском ми вирішили проїхати, оскільки після Гріголеті мокра глина і пісок викликали неприємні асоціації.

Як виявилось, якщо рухатись вздовж узбережжя на південь – розмір пляжного «покриття» поступово зростає, надаючи широкий вибір найвибагливішим пляжникам: Гріголеті – глина, Урекі – пісок, Кобулеті – дрібна кругленька галька, Батумі – крупна пласка галька, розміром в кулак, Сапрі – ще більше злеліяне морем каміння. Звісно, наш вибір зупиняється на Кобулеті!

Кобулеті. Нові знайомі вибрали для нас ідеальну місцину для табору перед самим північним в’їздом до курортного селища Кобулеті: сосновий лісочок, небагатолюдний чистий гальковий пляж і море! Галька на пляжі різнокольорова, складена з різних типів вулканічних кристалічних порід.

Навколо стояли намети відпочиваючих, більша частина з яких не лишалась на ночівлю. За кількасот метрів біля траси є труба з питною водою – спеціально для туристів «дикунів».

Поставили намет. Відпочили, покупались у морі. Сієста і повний релакс.

Окремої згадки заслуговує похід в кафе. Так як ми вибрали найбільш віддалене від туристичного шуму місце, прийшлось трохи прочалапати – 1 км точно до найближчого кафе – зліва біля траси, пластикові столики на свіжому повітрі. Вразило те, що чекали свого хачапурі протягом однієї години (!), нам чомусь до хачапурі подали … хліб (!), якого не замовляли, а потім отримали чек, оформлений методом «зі стелі» в якому загальна сума і вартість складових явно не сходилась і явно не в нашу користь.

Після цього випадку ходили харчуватись у кафешки в самому Кобулеті. Сервіс: небо-і-земля.

Наступного дня після обіду вирушили до Батумі. Пройшли пішки усі 14 кілометрів, впродовж яких тягнеться Кобулеті. Усвідомили, як нам пощастило з отим тихим лісочком на окраїні – в самому Кобулеті атмосфера приблизно як на будь-якому кримському курорті, правда через довгу берегову лінію не така висока щільність відпочиваючих.

Батумі. Доїхали до порту з аджарцем, який має сезонний бізнес в Україні – торгує хурмою на новорічні свята в Одесі та Львові.

Показав нам величезний Ботанічний сад перед містом – гордість жителів Аджарії.

Батумі вражає невимовною сучасністю. Прекрасний бульвар, чудова набережна. На пляжі – крупна галька.

Особливо вразили ввечері світло-музичні фонтани з голографічним балетом. Можна дивитись на них вічність.

Автобус №10 відвіз до аеропорту.

Гостинна Грузія проводжала нас дощем…

Автор: Роман Корнилюк

На шляху, таксист зупинив біля обмінника. Курс buy-sell: 160-161 ларі за 1 долар. Поліція працює. Злочинності нема. Старі житлові будинки, але нові державні проекти.

Викинув нас на виїзді з Батумі біля автозаправки. Зліва за грядою валунів шуміло темне нічне море. На водою світив величезний південний місяць, а вдалечині – нові хмарочоси модернізованого Батумі. Посиділи півгодини на камінні. А Сашко пішов до бензоколонки розпитати, як тут зі стопом справи, і коли приблизно звідсіля можна виїхати.

Підтягнувшись з рюкзаками до прозорого поліцейського відділку на колонці ми викликали масове здивування у робітників: 3:40 ночі все-таки… Вони були дуже чемні, але насторожено розглядали нас, випитуючи звідкіля ми такі з’явились і як тут опинились. Запропонували кави. Ми не відмовили гостинності. Завелась неспішна розмова, що тягнулась до шостої ранку.

Іраклій. Вивчився на юриста в МГУ. Коли почалась напруженість російсько-грузинських відносин, вирішив покинути Федерацію і вернутись на батьківщину.

Та тут, незважаючи на свою освіту, а точніше “завдяки” їй має певні трабли – знання російської нікому не потрібне – роботи мало – в пошані англійська. Мусить поки працювати на бензоколонці і радіти хоча б такому шансу.

Каже, що жалкує за витрачені на навчання роки: якби раніше завів сім’ю, то діти уже б підросли, а так лиш нещодавно оженився.

десь під шосту ранку Іраклій підсадив нас на маршрутку, яка прямувала на Тбілісі у якості автостоперів.

Проїжджаємо Кобулеті, Урекі… Чудові і чомусь порожні пляжі за платанами і соснами, в які хочеться приїхати спеціально для морського релаксу.

Доїхали до повороту, 10 км недоїжджаючи Поті. Місце для стопу супер-незручне. Заплатили по 50 тетрі за автобус до центральної площі Поті.

Колхідська низовина

Поті. Прохід з центру до потрібної окраїни відбувався у прямому сенсі в … поті. Сонце зійшло наверх і нещадно палило. Нас знову підібрав добрий маршрутчик, підкинувши до повороту на Зугдіді по трасі, що вела на Сенакі. Там нам зупинився поліцейський, який гнав як шалений, однак був дуже врівноваженим і слухав кльову музику.

Зугдіді - столиця Мегрелії, там ми надовго підзастряли. Через хвилин 20 після того, як купили у сільському магазинчик лаваш і дві пляшки жаданого льодяного боржомі, роззирнулись і побачили, що стоїмо якраз біля старого кладовища. Можливо тому, ніхто не зупинявся?

Хоча ні, мали знайомство з місцевими крутими молодиками, які зупинились на машині, деякий час говорили і втикали на нас, а потім підійшли, потисли руку, спитали хто ми і звідки з виглядом “повелителів усія Мегрелії”. А потім відійшли на 5 метрів. Потеревенили між собою. І аж  через хв. 20 змились. Ми також вирішили змінити місцеположення, адже стоп ніяк не йшов. Пройшлися вбік аж до якогось довго-протяжного присілка. Нас виручив грузин, що 20 років прожив у Білорусі.

Гоча, сам родом із Абхазії. Натхненно описував Сванетію, енергійно розмахуючи руками, в той час як кермо самостійно управляло машиною на шаленій швидкості:

“О, Сванеті! Яка це прекрасна гірська країна! З яким до неймовірності чистим повітрям! А яка кришталева вода! І, водночас, це суворий край з неприступними гірськими хребтами та страшними дорогами, з мужніми і войовничими жителями!”

Далі була експресивна оповідь про життя в Мінську, повернення додому. Не знав що сказати у відповідь поліцейському: бо за десятиліття життя закордоном на мить забув рідну мову.

Нарікання на втрачену Абхазію. Ось там, за рікою – мій дім, але я не можу туди потрапити – ці *** не пускають мене туди, там тероризм, там анархія, там корупція. Як тільки моя нога ступить на отчий край – мені  не жити.

Тільки після перегляду документального фільму пітерських режисерів “Уроки русского”  я зрозумів усю глибину болю, що викликав цей крик душі реемігранта…

Джварі.  Вийшли у прямо перед початком водосховища. Перед нами стіною стояли передгіря Сванетії. Відчувався в повітрі кришталево-чистий подих гір. Спека була не такою нестерпною як раніше.

Сван, що зараз живе в Оренбурзі. Довіз до Бечо по шалених серпантинах, численних тунелях і з висадками попити найсмачнішої у Грузії джерельної води.

Автор: Роман Корнилюк

Аджарія у сучасних територіальних границях була утворена як Аджарська АССР 16.07.1921 р. Столиця Аджарії Батумі — основні морські ворота Грузії.

В приморській зоні (Кобулеті, Махінджаурі, Гоніо, Сарпі тощо) розташовані санаторно-лікувальні комплекси, в основному створені за радянських часів. Також діють гірські курорти. Основне населення Аджарії – аджарці, етнографічна група грузинського народу, які в Середні віки зазнали найбільшого ісламського впливу.

Детальніше про історичний регіон Аджарія >>>