Однак поки ми чекали на нашого водія, нас переманили його конкуренти, спустивши ціну за проїзд у комфортабельному джипі з 200 до 160 ларі (в сумі на чотирьох осіб в обидві сторони).

По дорозі зупинились біля природного джерела “нарзан”. У воді міститься дуже багато заліза, чим вона і корисна та унікальна.

Дорога Местіа-Ушгулі дуже погана і стрьомна. Саакашвілі пообіцяв її добудувати. У минулому році така ж сама якість дороги була на відрізку Джварі-Местіа, а зараз це просто класна євро-траса.

Як знак того, що обіцянка не зовсім цяцянка -вздовж допотопної траси височать потужні і дорогущі стовпи високовольної лінії, змонтовані за демократичної влади.

Важко уявити, як люди добирались такими шляхами на рівнину. Недарма, тутешні горці й вигадали сванську сіль: спеціально домішували трави і спеції, щоб розбавити “білу смерть”, що цінувалась на вагу золота з огляду на транспортну недоступність.

Минаємо звилистим шляхом села з баштами, загублені серед диких гір, потічків і лісів… В тому числі, зупиняємось перед славнозвісною “баштою кохання” біля села Іпарі – вона незрозуміло чому побудована не в поселенні, а романтично – над водою.

Перед Ушгулі проїжджаємо жахливо довгий і моторошний каньйон. Як тут розминатись зустрічним машинам не зрозуміло… У деяких місцях це неможливо ні практично, ні теоретично.

І ось воно – омріяне Ушгулі.

Ушгулі

Село вражає панорамою гір 5-тисячників, вище яких лише небо.

Село являє собою закинуті нетрі-напівруїни з баштами, які якимось дивом стоять протягом віків.

Але туризм дав нетрям нове дихання. Гроші творять дива

Скрізь купа туристів: ізраїлітян, поляків та інших європейців.

Скрізь купа живності: бичків, телят, поросят…

Зверху на горбі над селом у напрямку до 5000-ників  стоїть відома ушгульська Церква. А в самому селі видніється купа маленьких, родових церквушок.

Посиділи на горбові, покритому чебрецем. Помилувалися величчю найвищих кавказьких вершин.

Через 2-3 години після приїзду вернулись назад в Местію на джипі зі своїм таксистом.

Автор: Роман Корнилюк