Проблема полягала в тому, що туди ніхто, окрім туристів не їздить. Від Сагареджо туди пиляти – 50 км по пустелі. На шляху трапляється лише одне напівсело-напівоаза.

Надіючись на усмішку долі ми цілеспрямовано валимо, відбиваючись від надміру наполегливих таксистів, котрі що 5 хвилин проїжджають і зазивають у салон, на той південний відгалузок основної траси, котрий іде у напрямку до печер. Таксі візьмемо лише тоді, коли стоп зовсім не піде.

Удача нам таки посміхнулась. Незважаючи на дуже нечасті автівки, нас підібрало два доброзичливих сільських дідусі-кахетинці на “Волзі”, котрі направлялися подивитись на свій баштанник. До Гареджі лишалось дві-третіх шляху. Навколо пустеля. Дідки, що від’їхали до баштаннику вбік у сторону с. Сатапле, сказали, що будуть через 45 хвилин повертатись. Якщо ми нікого не “зловимо”, то привезуть нам смачного кавуна…

Проте, ми на диво швидко підсіли у другу чи третю за рахунком машину, яка проїхала по цій пустелі впродовж 15 хвилин. Їхали з інтелігентним співбесідником, обізнаним в історії, культурі, політиці Грузії та світу. Цей добрий чоловік, який сам запропонував нам після 2-х годин екскурсії вернутись разом на трасу під Сагареджо, як виявилось працює режисером театру в Тбілісі.

Давіт-Гареджа

Давіт-Гареджа – монастирський комплекс, заснований у 6 ст. серед кам’янистої напівпустелі 12 сирійськими отцями, серед яких був і Давид Гареджійський. Найцікавіші і найдревніші верхні печери знаходяться на гористому пасмі, по гребневі якого проходить кордон з Азербайджаном, і якраз дещо нижче – на південному схилові, що “дивиться” на Азербайджан. Недарма, цей район є зоною холодних територіальних конфліктів, адже хоч і на православну, але все таки унікальну культурну спадщину, претендує і мусульманський Азербайджан.

Майже біля підніжжя цього ж пасма, але вже з північного грузинського схилу, до якого ми спершу під’їхали запиленою дорогою, знаходиться нижній монастир, в якому навколо печер добудовані величні мури, церкви і келії. Тут живуть нинішні монахи. Ведеться реставрація, адже у радянський час монастир був занедбаний.

Після оглядин химерних архітектурних рішень нижнього монастиря, ми, вийшовши з брами, пішли вверх до древніх печер, голосно тупаючи ногами – щоб відлякувати гюрзу – найнебезпечнішу зміюку Кавказу, котра водиться у цих місцях. Шлях показує натягнутий вздовж стежки трос-перило.

Панорама відкривається надзвичайно фантастична – місячні ландшафти. Зійшовши на гребінь пасма відкриваються будки прикордонників, а внизу на Азербайджанському боці видніються солоні озера.

Найбільше вразили старі монаші келії з розписами 6-го століття, які збереглися лише завдяки унікальному пустельному клімату і відсутності дощів та морозів.

.

Спустились до дороги з гарними враженнями. Навіть спека не здатна цю атмосферу зруйнувати. Спека тут природна і доречна. Сухість повітря робить її придатною до сприйняття.

Як пізніше розказав наш добрий водій-режисер, в часи перської навали, в печерах Давіт-Гареджа переховувалось багато православних людей, включно із царями. За переданням 5000 старців, які проживали тут, були вбиті персами-мусульманами за свою віру десь у 10-11 ст.

Саме завдяки релігії, яку грузини оберігали ціною життя, Грузії вдалося зберегти свою унікальну культуру в поліфонії кавказьких народів та навколишніх імперій.

Удабно

Повертаючись назад, краще роздивились Удабно – місто-село серед пустельного Іорського плоскогір’я, нині практично покинуте, хоча за переписом 2002 р. тут числилось 811 осіб. Знаходиться між Сагареджо і Давіт-Гареджа. Справляє моторошне враження. Його в радянські часи заселили, здається, хевсурами, примусово виселеними зі своїх домівок на холодному Північному Кавказі. Як бачимо, природу не обдуриш…

Знову стопили під Сагареджо, нова ціль – дістатись Сігнахі. Зупинився мікроавтобус зі сім’єю кахетинців, що їхали в Дедопліс-Цкаро. Вони чомусь дуже зраділи, що ми з України: нас вони розчулили – було так щиро і безпосередньо.

Розвилка біля села Чалаубані

Висадили за 15 км. до Сігнахі. Там нас взяв у свою машину молодий грузинський офіцер, який їхав із товаришем. Як і більшість людей на держслужбі в Грузії, хлопець у побуті поводився щиро, доброзичливо та інтелігентно. По традиції запропонував обмінятись контактами, написав мобільний, а за відсутність фейсбуку вибачався – по уставу не положено. Тому дав аккаунт своєї дівчини…

Сігнахі

Сігнахі – славетна “грузинська Італія”. Місто 18 століття, загублене в часі і просторі, відреставроване у європейському стилі, з бруківкою, кованими ліхтарями і красивими різнокольоровими будиночками.

Багато ресторанів, кафешок, сувенірних лавок, готелів та гест-хаузів. Ідеальне для романтичної подорожі. На думку Сашка, надто “зализане” і негрузинське. За етнічним складом, кажуть, що тут переважають вірмени. Ціни високі, як для Грузії.

no images were found

Поселились у бабусі Додо, у якої завжди повно молодих людей із Польщі та інших європейських країн. Поряд із польським прапором, ми повісили український. Спали на балконі, навпроти якого через вулицю знаходився інший балкон, що засвітився в фільмі “Любовь с акцентом”

Влітку тут тепло і затишно. В Сігнахі – особливий мікроклімат, оскільки містечко знаходиться між вершинами Кахетинського хребта, під якими розкинулась Алазанська долина.

Місто оточене довгою захисною стіною, яку побудував цар Іраклій ІІ у другій половині 18 ст. Кожна з 23 башт стіни отримала назву від навколишніх рівнинних сіл і слугувала притулком для їхніх мешканців під час нашестя ворогів.

Перед сном пішки сходили відвідати замок з оглядовою вежею на окраїні міні-містечка. Подивились на захоплюючу призахідну панораму Алазанської долини та високих гір Дагестану.

Повечеряли в ресторації на центральній площі. До нас підійшов познайомитись власник – голандець, який у 90-ті мав бізнес у Львові. Зрадів, наче землякам.

Провели прекрасний вечір, серед сяючих ліхтарів, бруківки і неспішного ритму найбільш європейського містечка Грузії.

Автор: Роман Корнилюк

Казбегі. Спустилися з Гелаті до низу. Вийшли за місто Казбегі. Стопимо. машин мало.

Підібрав нас грузин з двома хлопчаками, сам їде аж з Пітера на батківщину в Аджарію, заразом показує синам рідну культуру.

Ананурі

Проїхавши Хрестовий перевал, гірський курорт Гудаурі, зупинилися на екскурсію біля фортеці Ананурі на берегах Арагві. Всередині мурів стоїть церква з прекрасною кам’яною різьбою по стінах. Усередині усипальниці феодалів. Розписи 17-18 ст. І прекрасна панорама на річку Арагві…

Мцхета

Вийшли у древній столиці Грузії. Головна туристична і паломницька споруда – монастир-усипальниця роду Багратіонів-Мухарських. На підлоці – різьблені кам’яні плити з усіх століть. Багато лавочок навколо, джерело з чистою питною водою. Красиво тут.

Вдосталь нафотографувавши і обдивившись усі закутки кафедрального собору, вийшли назад у місто.

Також побували у жіночому монастирі Самтавро.

Довго виходили на трасу. Не зрозуміло де стопити: по-перше, треба вернутись аж до мосту через ріку, яка петлею обхопила місто. По-друге, пройти назад протилежним берегом.

По-третє, вийти розвилку до Тбіліської траси поблизу гори з монастирем Джварі, оспіваним Лермонтовим.

По-четверте, треба пиляти пішки далі, щоб без заїзду в Тбілісі, виїхати у напрямку Сагареджо по окружній.

І вся наша більш ніж 10-кілометрова епопея по жарі і розпеченому асфальту закінчилась парадоксальним чином – після безуспішного стопу нас підібрала маршрутка, яка завезла нас у … Тбілісі!

Тбілісі

Водій, який зробив вигляд, що не зрозумів наших закликів російською не везти нас до столиці, порекомендував зайти в метро, проїхати пд землею весь центр мегаполіса і вийти на якійсь східній станції. з якої відправляються маршрутки на Сагареджо.

Вечоріло. У нас варіантів вже не було. Стоп закінчився. Ночувати в палатках у мегаполісі теж не ризикнули. Добре, що на станції нам трапився добрий поліцейський, котрий, кинувши недопитий стаканчик з кавою, виструнчився, уважно вислухавши і успіхаючись на всі зуби передав нас якомусь доброму хлопу, котрий довів і посадив нас прямо на маршрутку, що вже їхала в напрямку Сагареджо: 3 ларі і ми десь через годинку-дві були в нічному Сагареджо.

Сагареджо

Як нам сказали на вид “братки” з бензоколонки, до центру міста – 4 кілометри. А у нас важезні рюкзаки. Сашко після переговорів з “братками” хутко вернувся і зауважив: у Києві я б до таких ніколи не підійшов би…

Думаємо як дібратися. Таксистам не платимо принципово – типу “ми ж автостопери…”

Тут нас і підібрали “братки”, які якраз прямували на роздовбаній тачці до центру: “Ви аткуда? А! Я тожє в Украінє біл: в Данєцкє біл… А я в Адессє… Украінци и грузіни всегда далжни памагать друг другу!”

Сагареджойські “братки” поселили нас в чи не єдиному готелі, який був у цьому райцентрі: старий задрипаний совдепівський готель у дореволюційному напіврозваленому будинку.

Дідок-консьєрж був у шоці: 10:30 ночі, він спокійно дивився допотопний телевізор, прикривши двері готелю стільцем. “Пацанчіки” відкрили ці двері “з ноги” і рєзко зайняли усі стратегічні позиції в холі. Домовились з переляканим дідком за ціну. Перепитали нас, чи ціна підходить. Дружньо попрощавшись, вони зникли так само швидко, як хвилину тому вломлювались в цей обшарпаний хол…

Ми, хоч і були страшенно втомленими, вирішили зробити вилазку щоб закупитись харчами у мінімаркеті.

Центр Сагареджо був вщент переповнений молоддю, при чому в основному дівчатами-тінейджерами, які зібрались на ці східні вечорниці з усіх кварталів розлогого райцентру. Як чітко виразився Сашко “Сагареджо  – город нєвєст!” Навколо нас бурлила молодь, якась така дуже мала, щупла і надзвичайно енергійна.

Найбільш дивувало те, що прошарку “20+” ніде не спостерігалось. Напевне, у цьому віці усі навколишні персонажі вже стають статними і сімейними з двійком-трійком дітей… А чим ще займатися в Сагареджо – місті-селищі наречених на самому краю пустелі ?..

Ввечері смакували льодяне грузинське пиво “Казбегі”, не вірячи, що вранці прокинулись під сніговою шапкою Казбека, зображеного на етикетці.  І, звісно, раділи дню, за який встигли проїхати усю республіку з півночі на південь, побувавши у чудових історичних місцях.

Автор: Роман Корнилюк