Невеличка передмова про саму Чорногорію: 27% території – заповідні зони, населення Чорногорії – 625 000, густота населення – 45 чол./км.кв., 65% населення спілкується сербською мовою, 22% – чорногорською, 70% туристів – росіяни, російською мовою також переважно володіють або її розуміють.

13.07.2013.

Київ проводжав нас відмінною літньою погодою. Вилетіли із аеропорту Жуляни без затримок. Чартер «Khors»не розчарував ні літаком, ні харчуванням, ні обслуговуванням протягом польоту. Летіли 2 години. Температура за бортом -41 на висоті 11 тис. м., там все як завжди, незмінно. Лише хмари щоразу інші.

Аеропорт в Тіваті зустрів нас привітно, в Чорногорії було спекотно. Вперше була нагода пішки прогулятися від літака до самої будівлі аеропорту у супроводі працівників в жилетках яскраво-зеленого забарвлення.

В офісі Авіс взяли автомобіль на прокат й вирушили згідно запланованого маршруту. Автомобіль Dacia малолітражний (1.2л). Лише трохи згодом ми зрозуміли, що йому не вистачає потужності везти 4 дорослих та 2 повні валізи. Але зрештою звикли до нього й водій у нас був відмінний.

Було спекотно й вже першу зупинку ми зробили за 20 хвилин, біля пляжу Яз, трохи не доїжджаючи до м. Будва. Адріатичне море бірюзового кольору, чисте й прозоре, доволі прохолодне як для такої спеки, але пізніше воно нам вже не здавалося прохолодним. Відпочили на морі годинку й поїхали далі.

В Будві поблукали стінами давнього фортифікаційного міста, заселеного маленькими сувенірними магазинчиками та ресторанчиками, поринули подумки в стародавні часи Чорногорії.

Наша перша ночівля у містечку Вірпазар. Містечко має в собі 1 вуличку із близько 20 приватними будиночкамив ньому. Розташоване на березі Скадарського озера. Познайомилися із місцевими мешканцями, які із пошаною та захопленням надали нам житло, нагодували домашніми стравами та допомогли поринути в глибину Чорногорських традицій та культури.

Ніяких готелів та відомих ресторанів. Все по-домашньому, із перших рук бабусі Беби, її сина Сави, його сім’ї та їх песика Боббі . Приємно здивував кондиціонер – провід із вилкою кондиціонера не дотягується до розетки лишень на якісь 2-3 см .

14.07.2013. 4:45 ранку.

Приїхали у Вірпазар ми вже затемна й не було чіткого розуміння як виглядатиме це містечко при світлі сонця. Отож, неймовірної краси спів болотяних жаб на веранді бабусі Беби, зустріч сонця трішки вище в одному із закинутих розвалених будинків, спів-перекличка 3-4 півнів з різних куточків Вірпазара. Все це навіювало дивовижні відчуття, які неможливо цілком передати словами.

Вранці нас пригостили Чорногорською кавою та місцевим печивом, після чого ми сіли в прогулянковий катер й 2 години плавали по Скадарському озеру із провідником. Також деякі кадри плавали й без катера

Озеро залишило приємні враження, від різноманітної флори та фауни, спокою та тиші в ньому, від звуків природи та її мальовничих пейзажів.

Із Вірпазара вирушили до Београдського заповідника, де й зрештою заночували. По дорозі часто зупинялися помилуватися краєвидами. При дорозі у місцевих мешканців купили свіжий інжир, помідори, кавун. Зупинились пообідати біля гірської стрімкої річки та поплавали в ній. Вирушили далі. Інжир здивував мене своїм смаком. В Україну він таким не приїздить.

Дорогою до Београдського заповідника, відвідали монастир Морача, без особливих відхилень від нашого маршруту. Затишна прилегла територія, прохолодна джерельна вода, мінімум відвідувачів. Про це можна було лише мріяти.

Перепочили, подякували й їдемо далі у незвіданий світ Чорногорії…

В Београдський заповідник ми приїхали вже надвечір. Заповідник виявився досить облаштованим: так званий комплекс мінімально необхідної туристичної інфраструктури на його території із відведеними місцями для розведення багаття, дерев’яними будиночками-помешканнями, туалетами та загальними душовими кабінками.

Залишили автомобіль, потурбувалися про житло й мерщій на прогулянку навколо Београдського озера та прилеглою до нього територією заповідної зони. Вперше в житті ми зустрілись із Заповідною зоною, яка, як виявилось відрізняється тим, що має мінімальний відбиток людської руки.

Територію заповідника не прибирають від опалих дерев, гілля, та всього іншого. Ліс, озеро та прилегла територія залишається такою, якою вона була б, якби не було впливу людини на неї. Вже за кілька годин обійшли озеро довкола та завітали до ресторанчика, де смачно повечеряли. Трішки комарів, приємний турботливий офіціянт, подякували. Спати.

15.07.2013.

Прокинулись о 6:00, невеличка розминка та ранкова перебіжка до облюбованого нами звечора місця для ранкового плавання у гірській річці, яка впадає в Београдське озеро. Холоднішої води в річках раніше досі не приймав, як і таких високих лопухів раніше також не бачив .

Сніданок. Рушаймо далі, вперед, назустріч новим барвам, подихам, запахам, враженням та енергіям .
Хочеться звернути увагу на відмінну якість автодоріг. Чорногорці вкладають багато зусиль на їх утримання, захист від обвалів скелястих порід в гірській місцевості, проведенні великої кількості тунелів та підтримці їх безпеки для автомобілістів. В тій частині Чорногорії практично відсутній автомобільний потік дорогами. Можна довго їхати й не бачити жодного автомобіля попереду та позаду.

Їхали вздовж річки Тара, яка славиться можливістю занять рафтингом. Вона зрештою привела нас дорогою до відомого моста Джурджевича, де ми випили по філіжаночці кави, та вкотре скуштували смачне місцеве морозиво «сладольод».

Міст Джурджевича, на етапі завершення його будівництва, був найбільшим в Європі арочним автомобільним бетонним мостом. Довжина його – 365м, а висота над рікою Тара – 172м.

Нашою метою на сьогодні було дістатися до м. Жабляк – туристичного гірськолижного центру Чорногорії. В кількох кілометрах від Жабляка знаходиться автокемпінг Іван До, в якому ми й вирішили зупинитись на кілька днів.

Пошуки житла тривали недовго. Здалеку здається, що всі будиночки, які ми бачили або заселені, або пустують … Пройшлись, постукали в декілька будиночків, й зрештою знайшли людей, з якими знайшли спільну англійську мову.

Вони нас й направили до помешкання Даніелли Войнович, що неподалік. Як виявилось пізніше, дуже енергійна людина, нащадок роду Войновичів, який має глибоке коріння Чорногорське. Ця країна продовжувала вражати нас гостинністю, доброзичливістю та посміхненістю своїх господарів-чорногорців.

Залишок цього дня ми прогулялися навколо Чорного озера й вже надвечір повернулись. Природа також дуже гарна, повітря свіже.

Задоволені, на вечерю злопали кавун та смакували каву притоговану згідно Чорногорського рецепту від Даніелли. Пізніше було вино та сир. Задоволені та притомлені пішли спати.

16.07.2013.

Рано вранці, коли всі ще сплять – вже традиційно розминка, перебіжка й плавання в Чорному озері.

Легкий сніданок, рушаймо в гори.

Маршрут на сьогодні такий: до Льодяної печери й назад. Льодяна печера знаходиться на висоті близько 2000м н.р.м. Підіймались з висоти близько 1300м. Тож, це не так високо, як думалось би – лишень 700м висоти набрати.

Не поспішали, спинялись, щоб споглядати красу навколишніх гір та відчути їх велич. Погода була сонячна, переважно безхмарна. На шляху до печери зустріли загублену собаку, яка намагалась нам про щось сказати.

Так і не вдалось нам увійти в її довіру та розгадати таємницю, якою вона хотіла із нами поділитись. Її настрій та стан був доволі похмурий, погляд – безнадійний та переляк у всій її поведінці. Зрештою, через 500м після нашої зустрічі вона нас залишила і проводжала нас вслід жалісливим скавулінням та завиванням. На душі було неспокійно й сумно.

Також на нашому шляху відкрились кілька дерев’яних колиб та стрілись ми із пастухами, з якими легко знайшли спільну мову й взяли в них овечого сиру. Поспілкувались про наш маршрут та отримали рекомендацію повертатися тим самим шляхом назад, через велику кількість залежаного снігу на тому маршруті, яким ми планували повертатись раніше.

Повернулись в Іван До, звісно, швидше, аніж підіймались звідтіля. Внизу нас знову чекали привітний господар Даніелла та її маленький домашній песик «Вєртіхвостка». Дякую цим горам за те, що прийняли нас без тривоги й похмурості, прийняли нас в свої обійми, без дощу й холоду! Зрештою, вони лише споглядали нам вслід й, ніби, промовляли нам: «до зустрічі наступного разу».

17.07.2013.

Знову заночувавши у Даніелли, наступного ранку зібрали речі, душевно поспілкувались й попрощались до наступних зустрічей.

Далі ми вирушили до чоловічого православного монастиря «Острог». Дорога туди напрочуд складна, що стало справжнісіньким випробуванням для всіх нас того дня.

Згодом ми вже прибули до місця призначення – під монастир й залишили автомобіль внизу. Далі кілька кілометрів пішки вгору до самого монастиря. Хоч й можна було під’їхати цілком до самісінького монастиря, все ж ми вирішили зробити це пішки. Й добре – це змусило нас активізувати наші сили й це сходження вгору відклалось в нашій голові певним чином, для кожного по-своєму.

Перше, що ми побачили, підійнявшись до монастиря – натовпи людей, туристів, бажаючих відвідати келії та торкнутись до мощів святого Василя Острозького. Перша думка в ту мить заполонила мій розум: «надто популярно, а відтак, як це місце може бути святинею». Пізніше думка змінилась й все стало на свої місця. Не даремно кажуть в народі, що все в наших руках й все починається із наших думок.

Вирішили того дня їхати в Херцег-Нові, що майже межує із Хорватією, щоб на один вечір відчути інше життя, поринути в світ курортного відпочинку, в якому «купаються» туристи звідусіль. Житло знайшли знову, просто спілкуючись із місцевими мешканцями просто на вулиці. Дякуємо пані Поповіч за гостинний притулок, радість, щирість, запрошення та приємне англомовне спілкування.

Поплавали у вечірній Боко-которській затоці. Того ж вечора зіштовхнулись із труднощами знайти спокійне місце для вечері. Все життя існує в таких містечках лишень на першій лінії вздовж Боко-которської затоки. Переважна більшість закладів – це бари. Обмаль ресторанчиків. Дуже гамірно. Але зрештою, сказали собі: «життя різне й контрастне». В цьому й насолода.

18.07.2013.

Той день, коли нашій сім’ї настало рівно 10 років. Обмін подарунками, привітаннями. І насправді, яким би не був подарунок, розумієш, що більшого подарунка, аніж саме життя зараз, в цю мить, ці люди поруч, – не існує. Це і є сам подарунок, це життя. Це торжество, за яке дякуєш всією своєю сутністю.

Далі рушаємо в пункт нашого наступного призначення – м. Будва. По дорозі зупиняємось у маленькому історично відомому містечку на березі Боко-которської затоки під назвою Пераст. Коли перебуваєш в ньому, тебе поглинає історія. Ти сам стаєш історією. Вона протікає тобою. Хто б не читав це, ким би ви не були, якщо колись ви будете в Чорногорії – завітайте до Перасту й зупиніться там на 1 ніч.

Будва зустріла нас приємним домашнім Чорногорським пивом, та іншими чудовими стравами китайського ресторану. Спека не заважала нам, адже якою б не була погода, вона чудова від природи.

Надвечір ми пустилися до пляжу Яз, щоб знайти на самісінькому березі житло. Саме там із житлом було найскладніше. Але зрештою ми знайшли вільний номер в готелі під назвою «У Галини». Номер нам здавала Таня, а її маленьку донечку звали Наташа. При цьому, на наш подив, вони зовсім не володіли й не розуміли російської мови.

Наступні 2 дні ми провели біля моря на пляжі Яз, нікуди не виїжджаючи звідтіля аж до останнього дня, коли виїхали в аеропорт, щоб здати автомобіль та сісти в літак назад до України.

Местіа

Местіа розташована на південному схилі Великого Кавказу, в 128 км на північний схід від Зугдіді (висота 1500 м.) над місцем злиття річок Местіачала і Мулахура, простягаючись у довжину майже на 6 кілометрів.

Її оточують з південного боку – хребет Зурулді, з північного – гора Цхаквзагарі, зі східного – гірський масив Бангуріані, а з західної сторони відкривається панорама на вершину Лаіла.

Пам’ятники середньовічної архітектури Местіа включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У Местіа збереглося кілька десятків середньовічних кам’яних будинків з характерними тільки для Сванетії сторожовими і житловими вежами, які охороняли колись Местійську долину. Величні башти-фортеці (або будинки-башти), півколом охопили місто, досі не втративши своєї величі. Вони донині є архітектурними домінантами і надають місту унікального вигляду.

На жаль, з розвитком туристичної розбудови центру селища в нетиповому для сванів стилі американського Дикого Заходу, автентичні архітектурні пейзажі щороку зміщуються на периферію, залишаючись неспотвореними глобалізацією лише на схилах навколишніх гір, в історичних присілках Местії: Лагамі, Ланчвалі, Лехтагі…

У Местіа є унікальні церкви 10-14 ст.:

Церква Мацхварі (Преображення) в Лагамі – 9 ст. (!) – родова двохярусна церква, з фресками 13 ст. у верхньому ярусі, 10-12 ст. у нижньому підземному ярусі. Зверху до низу збережені і законсервовані усі оригінальні фрески, деякі з них відкривають оку кілька шарів – але усі періоду раннього середньовіччя…

Церква Тарнгзел (Святих Архангелів) -

Інші церкви -

У селищі розташована низка музеїв:

Історико-етнографічний музей, де зберігаються унікальні ікони, рукописи та інші реліквії.

Сванський житловий комплекс родини Маргіані – етнографічна пам’ятка старовинного сванського побуту.

Будинок-музей Михаїла Хергіані – видатного альпініста,  уродженця Местіа, в пам’ять якого встановлений бюст.

На центральній площі-сквері Местіа знаходиться туристичний інформаційний центр, в якому можна отримати кваліфіковані поради англійською щодо місцевих туристичних об’єктів. Тут завжди чути багатомовний гомін туристів з різних країн світу – найбільше молоді приїздить із Польщі, Ізраїля, Франції, Німеччини, Чехії.

Звідсіля можна вирушити у будь-яку точку Сванетії: купа місцевих таксистів і провідників, для яких це чи не єдиний реальний спосіб прогодувати сім’ю. Найпопулярніший маршрут – високогірне селище Ушгулі (стандартна ціна – 200 ларі – 100 євро за джип туди і назад, інколи щастить сторгуватись до 160 ларі).

Саме навколо центрального скверу зосереджені нечисленні заклади харчування та кращі (а тому й дорожчі) гестхаузи.

Местія – центр високогірного туризму в і альпінізму Сванетії: звідси починаються сходження на вершини Ушба, Джанги-тау, Шхара та ін. Наприкінці 2010 року тут відкрився гірськолижний курорт та аеропорт.

Навколишні цікавинки:

У Местії є кілька джерел з мінеральною водою. Одне знаходиться в центрі містечка, три інших – на березі річки Мулахура.

Недалеко від Местії пролягають гірські туристичні маршрути:

- маршрут до льодовика Чалааді.

- маршрут до озер Корулді.

- маршрут до г. Ушба.

Гірськолижний курорт Хацвалі – розташований за 7 км від Местії. Там можна взяти напрокат спорядження і перекусити в кафе. З центру Местії до Хацвалі прокладена шосейна дорога.

Корисні лінки

http://travelgeorgia.ru/216/

http://www.inmestia.com

Автор: Роман Корнилюк

В улоговині, оточеній південно-західним схилом Великого Кавказу і Сванетським хребтом, знаходиться безліч невеликих поселень, які органічно вписані в навколишній ландшафт і відрізняються самобутньою архітектурою.

Місцеве населення – свани – специфічна етнографічна група грузинів зі збереженим глибоким пластом культури та своєрідною ментальністю, якими досі захоплюються мандрівники.

Край багатий на мальовничі ліси, суворі вершини, високогірні озера та льодовики, архітектурні та сакральні пам’ятки, що сягають темних віків між античністю та середньовіччям.

Детальніше про історичний регіон Сванетія >>>

Якось, взимку 2008 року, по телебаченню, в новинах на ICTV, розказали про розмальоване село в Запорізькій області. Ініціатори розпису – мешканці села. Тепер господарство славиться не лише врожаями, а й такою рукотворною красою. Мовляв, і вікна складів цілі стоять, і ставлення до роботи у працівників інше – натхненне. Вони пишаються своїм місцем роботи і керівником агрогосподарства.

От і захотілося мені побачити добру казку наяву. Одна з дитячих мрій…

Запросила своїх друзів-мандрівників з туристичного клубу СКІФИ

Маршрут: Київ-Запоріжжя-Новосолоне-Запоріжжя-Київ.

Мета: переконатися в правдивості даних телевізійного репортажу, деталізувати інформацію про дане явище, поспілкуватися з організтором, перейняти досвід.

Карта: >>>

Фото: Овчаренка Сашка >>>

http://vkontakte.ru/album4507879_94804943?st=120

От і почалося…

Запоріжжя виявилося привітним містом на Дніпрі.

Відвідали острів Хортицю…

…помилувалися Дніпром та панорамою на Дніпрогес,

проїхалися другим за довжиною проспектом в Україні – пр. Леніна (10,6 км).

Виїхали до Новосолоного. Маршрутка спинилася на в’їзді до с. Підгірне, а далі – пішки. За попередніми даними мали пройти 5-6 км, але це затягнулося на 2 години, в лютню спеку, з рюкзаками….

Хоч і по асфальту, але було важко. Коли війшли до дорожнього знаку «Новосолоне» – не тямилися від щастя!

Наша радість підсилювалася тим, що паркан одного з подвір’їв виявився-таки розмальованим героями радянських мультфільмів!

А перед нами постав величезний вказівник з возом зверху.

Направо підеш – то до току ТОВ «Нива» та до свиноферми. Наліво підеш – ставки та відпочинок для рибалок. От і пішли наліво, до ставка – ставити табір та влаштовуватися на ночівлю.

Пізні наші гості, місцева молодь, що завітала до нашого місця стоянки, виявилися привітними, хоч і слухали голосну музику до 4 ранку. Зате дрів підкинули нам для приготування сніданку.

Директора, Поплавського Віктора Альбіновича, в господарстві не було – неділя. Проте його помічник та пані Катерина – управляюча в с.Новосолоне від Підгірненської сільської ради, були в господарстві і привітно нам усе розповіли та показали.

Головна особливість села

Зазвичай, будівлі нині розфарбовують для торгових цілей – привабити покупців, відвідувачів ресторану, відпочиваючих на пляжу чи в парку.

А тут людина – директор Поплавський Віктор Альбінович – почала змінювати своє буденне життя з сірого, звичайного, на яскраве та кольорове.

Зміна відбулася і в душах працівників ТОВ «Нива» (частина мешканців сусідніх сіл), і в мешканців с.Новосолоне. Доведено, що сільське господарство є прибутковим, прогресивним, розвивається.

Особливість: це не музей, не творча художня галерея. Це дитяче мистецтво, що функціонує і приносить щоденну радість, надихає на працю, на любов до свого села-батьківщини.

Виявляється, не лише на свято можна прикрасити оселю та робоче місце, але й жити щодня в цій атсмосфері. Перетворити будні на свято. І ці малюнки на стінах складів та будівель не маркі, зовсім не дратують своєю барвистістю та яскравістю.

За словами помвчника директора ТОВ «Нива», такі зміни почалися 2006 р., коли Віктор Альбінович зробив конкурс серед учнів художнього училища в м.Запоріжжі на найкращий малюнок для оформлення приміщень. І почалося… спочатку розмалювали їдальню в середині, потім стіни внутрішнього двору їдальні, а потім охопили і площу складів та інших господарських споруд. Нині розмальованими є, а моїми оцінками, 75% поверхонь будівель та стін господарства.

Робота продовжиться восени. Влітку занадто спекотно.

Господарство взяло на себе оплату праці юних художників, їх проїзд з Запоріжжя, купівлю фарб та пензлів, щіток.

Отже, нині розмальовані та декоровані в українському стилі з цікавами історичними експонатами:

- Їдальня ТОВ «Нива».

- Паркан біля їдальні.

- Паркан садиби, розміщеної напвпроти входу до господарства.

- Управлінська контора.

- Комора.

- Льох.

- Альтанка перед входом до господарства з різьбленим написом «ПОБРЕХЕНЬКИ».

- ще близько 10 складів та інших господарських споруд та накриттів.

Спочатку навіть викладачі художнього училища малювали пару картин, а пізніше – іти та один професійний художник. Малюють восени та навесні.

Стиль картин: натюрморти, пезажі, панорама, гумористичні сценки та написи, орнаментний розпис будівель в українському народному стилі. Тут є і простий дтячий малюнок з великими квітками та метеликами, березовий гай, є і досить детальні професійні малюнки із гармонійним відтворенням пропорцій, чудовим поєднанням кольорів.

Основна риса: насиченість блакитним кольором – це небо з білими кучерявими хмарами чи підводний світ.

В гумористичні та казкові картини вмалювали і сучасників. Це і місцевий батюшка, що ловить рибку в ставку, і агроном, що тягне в жаркому літньому полі свій заглогший автомобіль «Волга» – а поряд напис «Бурлаки на Волге», і приватні підприємці…

Дуже гарний орнамент намальовано на управлінській конторі, на коморі, на будівлі з вагами для автомобілів з грузом, на собачій будці.

Різьба по дереву представлена наличниками, воротами, скульптурами з пеньків чи колод.

Ще на подвір’ї господарства лежить човен, кажуть, що хочуть відтворити козацьку Чайку.

Ніби краєзнавчий музей, виглядає внутрішній дворик ідальні. Тільки от написів на речах із поясненнями нема, тому й можна наслухатися байок про те, як ці речі застосовували в побуті наші прадідусі та прабабусі.

Перед входом до господарства стоїть старий залізний дитячий майданчик, яких багато було в 80-і рр. Помічник директора розповів, що Віктор Альбінович викупив ці металеві конструкції у чоловікає. Який збирався здати його на металолом. Оце відтоді й стоїть він тут.

Перед цим майданчиком висить напис, трохи прикритий вербовими гілками: «НІ – РУЙНАЦІЇ СЕЛА». А ще недалечко – розкішний лакований віз з усячиною вісить на стовпі. Той стовп – вказівник.

Отак мрія, бажання та твердий намір на втілення ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ змінив життя всього села та має вплив резонансу на весь Новомиколаївський район.

З історії села

С.Новосолоне було засноване німецькими колоністами в кінці 19 ст., коли набув чинності наказ імператриці Катерини ІІ про заохочення заселення Півдня Новоросії німецькими та австрійськими переселенцями.

Тому бачимо таку особливість забудови поселення, як прямолінійність вулиць, велика їх ширина (10 м від дороги до головного входу в подвір’я) та той факт, що одне поселення могло складатися всього з однієї довгої прямої вулиці (довжина – бл. 3 км), як це є в Новосолоному. На цій вулиці в двох місцях сьогодні є криниці (1 м від дороги), відкриті для подорожніх.

В селі збереглися дві хати, збудовані ще 1901 р. Хати німецьких поселень були видовжені. Часто криниці німці будували під накриттям сараїв, а не під відкритим небом, як українці. Нині в селі нащадків тих німців немає, оскільки вони виїхали з СРСР в 30-40х рр.

Історія колгоспу ім. Свердлова

Доки існував СРСР, цей колгосп був дуже заможний та успішний. В їдальні стоїть знамя з написом-вишивкою «Победителю во Всесоюзном социалистическом соревновании работников земледелия 1973 году»! Саме цього року колгосп ім. Свердлова дав найбільний у всьому СРСР врожай!

Зараз ТОВ «Нива» – нащадок колгоспу ім. Свердлова, з якого вийшло 100 пайовиків, спеціалізується на вирощуванні соняшника, кукурудзи, пшениці, ячменю. Тваринництво представлене свинарством. В господарстві вирощують ще й цесарок, проте білше для краси, ніж для прибутку. В селі мешканці займаються розведенням гусей, курей, кіз, рідше корів.

ТОВ «Нива» розвивається. Минулого року в господарство закупили 2 нові комбайни та трактори Holland, що мають дуже високу потужність. Один такий трактор за день обробляє бл. 100 га землі. Нині господарство обробляє 5500 га запорізьких чорноземів.

Восени в селі проходять полювання на зайця та на дикого кабана. Диких кабанів вирощують в ТОВ «Нива» саме для цих цілей.

Центральна садиба ТОВ «Нива», як і спільна для сіл Новосолоне та Підгірне сільська рада, розташовані в с. Підгірне (Підгорне). Там же – спільна для обох сіл 9-річна школа, куди возять на навчання 17 учнів з с.Новосолоне. А от поштамп та церква у с.Новосолоному власні.

В Храмі Зимненської ікони Божої Матері править в ньому молодий отець, що приїхав з Почаєва.

Особливою рисою місцевих хат, на мою думку є знак сонця, що сходить, на багатьох причітках хат у Новосолоному. Він зроблений з дерев’яних планочок та напівкола, що охайно прибиті гвіздками у трикутнику двоскатної стріхи.

На щастя, люди в селі дуже привітні . Терплячі, тактовні, з бажанням допомогти як словом, так і ділом. Я тими днями ходила майже увесь час з посмішкою, бо постійно до цього був привід.

Дякую щиро всім тим людям, що допомагали нам у здійсненні нашої подорожі!