Мабуть, у кожного з нас є спогади, які зігрівають навіть у найлютіший мороз. Для мене це похід на байдарках зі Скіфами, який відбувся у травні 2013 року. Дуже важко описати ті 12 незабутніх днів, адже щодня і щогодини траплялося щось надзвичайно цікаве.

До походу для половини групи байдарки були чимось новим і незнайомим. Як ними управляти ми знали лише зі слів нашого інструктора Віталія Олександровича.

Смішно було дивитись, як зиґзаґами намагались гребти по швидкій річці Гнізна і як потім перепливали усілякі перешкоди, яких на нашому шляху трапилось чимало. Уже в перші дні три байдарки встигли перевернутись (зокрема і моя). Проте, оскільки ми за технікою безпеки були у рятувальних жилетах, все минулося без проблем. Вже на третій день, коли ми випливли у річку Серет, усі навчилися керувати байдарками і пригод із переворотами після цього не було.

Не менш захоплювала і пізнавальна складова походу. За ці 12 днів ми побачили так багато цікавих і гарних місць, що, мабуть, не вистачить і на рік звичайного міського життя.

Ми не пропустили жодного монастиря на маршруті, напросилися на екскурсію по гідроелектростанції, кілька годин лазили печерою “Млинки” зі спелеологами, брали штурмом замки і фортеці, купалися у двох купелях у холоднючій джерельній воді, у печері “Вертеба” пройшлися слідами трипільців, що там проживали і, врешті решт, бачили найгарніший в Україні водоспад на річці Джурин.

Для того, щоб про всі ці місця розповісти у деталях, і книги, мабуть, не вистачило б. Тому я хотіла б зупинитись на печері “Млинки” і урочищі “Червоне”, адже мені вони припали до душі більш за все.

“Млинки” – одна з найбільших і найгарніших гіпсових печер в Україні. Гіпс у ній знаходиться у формі кристалів. Коли світити на них ліхтариком, вони мерехтять, неначе сніжинки на сонці тому потрапляючи туди ти розумієш, що зоряне небо буває і під землею.

Проте не тільки краса кристалів захоплювала нас. Не менш цікаво було лазити печерою, відчуваючи себе справжнім спелеологом. Ми і на розпорах були (коли спиною опираєшся на одну стінку, ногами на іншу, а під тобою метрів 5 висоти), і ходили заплутаними лабіринтами, і повзли за інструктором по таких вузьких ходах, у які з першого погляду і дитина не пролізе, і багато іншого. Вилізли з печери страшенно стомлені, проте дуже щасливі.

Моє друге улюблене місце у цьому поході – урочище “Червоне”, яке нагадує пейзажі з книг у стилі фентезі. Уявіть собі воронку десь кілометри три у діаметрі. У її центрі на підвищенні біліють башти Червоногрудського замку.

Вся воронка вкрита деревами, а там, де їх немає, видніється глиняний ґрунт червонуватого кольору. Картину довершує 16-метровий каскадний водоспад і річка, що огинає пагорби поряд з водоспадом.

Ось таку красу нам пощастило побачити, і я з впевненістю можу сказати, що кожен з тих, хто був там, дав собі слово ще раз туди повернутися.

В цілому цей похід справив на кожного з учасників дуже сильне враження. Ми бачили гарні місця, спілкувалися з цікавими людьми, лазили горами і спускались під землю, натягували вітрила на байдарці і проходили важкі, але захоплюючі ділянки, ми відсвяткували Пасху на березі річки і, нарешті, повернулися в Київ повні сил, вражень і наснаги.

Одне можу сказати точно – такий відпочинок на канікулах (нехай і недовгих) – це найкраще, що може взагалі уявити для себе студент, і я дуже вдячна групі та інструктору за цю можливість.

Невеличка передмова про саму Чорногорію: 27% території – заповідні зони, населення Чорногорії – 625 000, густота населення – 45 чол./км.кв., 65% населення спілкується сербською мовою, 22% – чорногорською, 70% туристів – росіяни, російською мовою також переважно володіють або її розуміють.

13.07.2013.

Київ проводжав нас відмінною літньою погодою. Вилетіли із аеропорту Жуляни без затримок. Чартер «Khors»не розчарував ні літаком, ні харчуванням, ні обслуговуванням протягом польоту. Летіли 2 години. Температура за бортом -41 на висоті 11 тис. м., там все як завжди, незмінно. Лише хмари щоразу інші.

Аеропорт в Тіваті зустрів нас привітно, в Чорногорії було спекотно. Вперше була нагода пішки прогулятися від літака до самої будівлі аеропорту у супроводі працівників в жилетках яскраво-зеленого забарвлення.

В офісі Авіс взяли автомобіль на прокат й вирушили згідно запланованого маршруту. Автомобіль Dacia малолітражний (1.2л). Лише трохи згодом ми зрозуміли, що йому не вистачає потужності везти 4 дорослих та 2 повні валізи. Але зрештою звикли до нього й водій у нас був відмінний.

Було спекотно й вже першу зупинку ми зробили за 20 хвилин, біля пляжу Яз, трохи не доїжджаючи до м. Будва. Адріатичне море бірюзового кольору, чисте й прозоре, доволі прохолодне як для такої спеки, але пізніше воно нам вже не здавалося прохолодним. Відпочили на морі годинку й поїхали далі.

В Будві поблукали стінами давнього фортифікаційного міста, заселеного маленькими сувенірними магазинчиками та ресторанчиками, поринули подумки в стародавні часи Чорногорії.

Наша перша ночівля у містечку Вірпазар. Містечко має в собі 1 вуличку із близько 20 приватними будиночкамив ньому. Розташоване на березі Скадарського озера. Познайомилися із місцевими мешканцями, які із пошаною та захопленням надали нам житло, нагодували домашніми стравами та допомогли поринути в глибину Чорногорських традицій та культури.

Ніяких готелів та відомих ресторанів. Все по-домашньому, із перших рук бабусі Беби, її сина Сави, його сім’ї та їх песика Боббі . Приємно здивував кондиціонер – провід із вилкою кондиціонера не дотягується до розетки лишень на якісь 2-3 см .

14.07.2013. 4:45 ранку.

Приїхали у Вірпазар ми вже затемна й не було чіткого розуміння як виглядатиме це містечко при світлі сонця. Отож, неймовірної краси спів болотяних жаб на веранді бабусі Беби, зустріч сонця трішки вище в одному із закинутих розвалених будинків, спів-перекличка 3-4 півнів з різних куточків Вірпазара. Все це навіювало дивовижні відчуття, які неможливо цілком передати словами.

Вранці нас пригостили Чорногорською кавою та місцевим печивом, після чого ми сіли в прогулянковий катер й 2 години плавали по Скадарському озеру із провідником. Також деякі кадри плавали й без катера

Озеро залишило приємні враження, від різноманітної флори та фауни, спокою та тиші в ньому, від звуків природи та її мальовничих пейзажів.

Із Вірпазара вирушили до Београдського заповідника, де й зрештою заночували. По дорозі часто зупинялися помилуватися краєвидами. При дорозі у місцевих мешканців купили свіжий інжир, помідори, кавун. Зупинились пообідати біля гірської стрімкої річки та поплавали в ній. Вирушили далі. Інжир здивував мене своїм смаком. В Україну він таким не приїздить.

Дорогою до Београдського заповідника, відвідали монастир Морача, без особливих відхилень від нашого маршруту. Затишна прилегла територія, прохолодна джерельна вода, мінімум відвідувачів. Про це можна було лише мріяти.

Перепочили, подякували й їдемо далі у незвіданий світ Чорногорії…

В Београдський заповідник ми приїхали вже надвечір. Заповідник виявився досить облаштованим: так званий комплекс мінімально необхідної туристичної інфраструктури на його території із відведеними місцями для розведення багаття, дерев’яними будиночками-помешканнями, туалетами та загальними душовими кабінками.

Залишили автомобіль, потурбувалися про житло й мерщій на прогулянку навколо Београдського озера та прилеглою до нього територією заповідної зони. Вперше в житті ми зустрілись із Заповідною зоною, яка, як виявилось відрізняється тим, що має мінімальний відбиток людської руки.

Територію заповідника не прибирають від опалих дерев, гілля, та всього іншого. Ліс, озеро та прилегла територія залишається такою, якою вона була б, якби не було впливу людини на неї. Вже за кілька годин обійшли озеро довкола та завітали до ресторанчика, де смачно повечеряли. Трішки комарів, приємний турботливий офіціянт, подякували. Спати.

15.07.2013.

Прокинулись о 6:00, невеличка розминка та ранкова перебіжка до облюбованого нами звечора місця для ранкового плавання у гірській річці, яка впадає в Београдське озеро. Холоднішої води в річках раніше досі не приймав, як і таких високих лопухів раніше також не бачив .

Сніданок. Рушаймо далі, вперед, назустріч новим барвам, подихам, запахам, враженням та енергіям .
Хочеться звернути увагу на відмінну якість автодоріг. Чорногорці вкладають багато зусиль на їх утримання, захист від обвалів скелястих порід в гірській місцевості, проведенні великої кількості тунелів та підтримці їх безпеки для автомобілістів. В тій частині Чорногорії практично відсутній автомобільний потік дорогами. Можна довго їхати й не бачити жодного автомобіля попереду та позаду.

Їхали вздовж річки Тара, яка славиться можливістю занять рафтингом. Вона зрештою привела нас дорогою до відомого моста Джурджевича, де ми випили по філіжаночці кави, та вкотре скуштували смачне місцеве морозиво «сладольод».

Міст Джурджевича, на етапі завершення його будівництва, був найбільшим в Європі арочним автомобільним бетонним мостом. Довжина його – 365м, а висота над рікою Тара – 172м.

Нашою метою на сьогодні було дістатися до м. Жабляк – туристичного гірськолижного центру Чорногорії. В кількох кілометрах від Жабляка знаходиться автокемпінг Іван До, в якому ми й вирішили зупинитись на кілька днів.

Пошуки житла тривали недовго. Здалеку здається, що всі будиночки, які ми бачили або заселені, або пустують … Пройшлись, постукали в декілька будиночків, й зрештою знайшли людей, з якими знайшли спільну англійську мову.

Вони нас й направили до помешкання Даніелли Войнович, що неподалік. Як виявилось пізніше, дуже енергійна людина, нащадок роду Войновичів, який має глибоке коріння Чорногорське. Ця країна продовжувала вражати нас гостинністю, доброзичливістю та посміхненістю своїх господарів-чорногорців.

Залишок цього дня ми прогулялися навколо Чорного озера й вже надвечір повернулись. Природа також дуже гарна, повітря свіже.

Задоволені, на вечерю злопали кавун та смакували каву притоговану згідно Чорногорського рецепту від Даніелли. Пізніше було вино та сир. Задоволені та притомлені пішли спати.

16.07.2013.

Рано вранці, коли всі ще сплять – вже традиційно розминка, перебіжка й плавання в Чорному озері.

Легкий сніданок, рушаймо в гори.

Маршрут на сьогодні такий: до Льодяної печери й назад. Льодяна печера знаходиться на висоті близько 2000м н.р.м. Підіймались з висоти близько 1300м. Тож, це не так високо, як думалось би – лишень 700м висоти набрати.

Не поспішали, спинялись, щоб споглядати красу навколишніх гір та відчути їх велич. Погода була сонячна, переважно безхмарна. На шляху до печери зустріли загублену собаку, яка намагалась нам про щось сказати.

Так і не вдалось нам увійти в її довіру та розгадати таємницю, якою вона хотіла із нами поділитись. Її настрій та стан був доволі похмурий, погляд – безнадійний та переляк у всій її поведінці. Зрештою, через 500м після нашої зустрічі вона нас залишила і проводжала нас вслід жалісливим скавулінням та завиванням. На душі було неспокійно й сумно.

Також на нашому шляху відкрились кілька дерев’яних колиб та стрілись ми із пастухами, з якими легко знайшли спільну мову й взяли в них овечого сиру. Поспілкувались про наш маршрут та отримали рекомендацію повертатися тим самим шляхом назад, через велику кількість залежаного снігу на тому маршруті, яким ми планували повертатись раніше.

Повернулись в Іван До, звісно, швидше, аніж підіймались звідтіля. Внизу нас знову чекали привітний господар Даніелла та її маленький домашній песик «Вєртіхвостка». Дякую цим горам за те, що прийняли нас без тривоги й похмурості, прийняли нас в свої обійми, без дощу й холоду! Зрештою, вони лише споглядали нам вслід й, ніби, промовляли нам: «до зустрічі наступного разу».

17.07.2013.

Знову заночувавши у Даніелли, наступного ранку зібрали речі, душевно поспілкувались й попрощались до наступних зустрічей.

Далі ми вирушили до чоловічого православного монастиря «Острог». Дорога туди напрочуд складна, що стало справжнісіньким випробуванням для всіх нас того дня.

Згодом ми вже прибули до місця призначення – під монастир й залишили автомобіль внизу. Далі кілька кілометрів пішки вгору до самого монастиря. Хоч й можна було під’їхати цілком до самісінького монастиря, все ж ми вирішили зробити це пішки. Й добре – це змусило нас активізувати наші сили й це сходження вгору відклалось в нашій голові певним чином, для кожного по-своєму.

Перше, що ми побачили, підійнявшись до монастиря – натовпи людей, туристів, бажаючих відвідати келії та торкнутись до мощів святого Василя Острозького. Перша думка в ту мить заполонила мій розум: «надто популярно, а відтак, як це місце може бути святинею». Пізніше думка змінилась й все стало на свої місця. Не даремно кажуть в народі, що все в наших руках й все починається із наших думок.

Вирішили того дня їхати в Херцег-Нові, що майже межує із Хорватією, щоб на один вечір відчути інше життя, поринути в світ курортного відпочинку, в якому «купаються» туристи звідусіль. Житло знайшли знову, просто спілкуючись із місцевими мешканцями просто на вулиці. Дякуємо пані Поповіч за гостинний притулок, радість, щирість, запрошення та приємне англомовне спілкування.

Поплавали у вечірній Боко-которській затоці. Того ж вечора зіштовхнулись із труднощами знайти спокійне місце для вечері. Все життя існує в таких містечках лишень на першій лінії вздовж Боко-которської затоки. Переважна більшість закладів – це бари. Обмаль ресторанчиків. Дуже гамірно. Але зрештою, сказали собі: «життя різне й контрастне». В цьому й насолода.

18.07.2013.

Той день, коли нашій сім’ї настало рівно 10 років. Обмін подарунками, привітаннями. І насправді, яким би не був подарунок, розумієш, що більшого подарунка, аніж саме життя зараз, в цю мить, ці люди поруч, – не існує. Це і є сам подарунок, це життя. Це торжество, за яке дякуєш всією своєю сутністю.

Далі рушаємо в пункт нашого наступного призначення – м. Будва. По дорозі зупиняємось у маленькому історично відомому містечку на березі Боко-которської затоки під назвою Пераст. Коли перебуваєш в ньому, тебе поглинає історія. Ти сам стаєш історією. Вона протікає тобою. Хто б не читав це, ким би ви не були, якщо колись ви будете в Чорногорії – завітайте до Перасту й зупиніться там на 1 ніч.

Будва зустріла нас приємним домашнім Чорногорським пивом, та іншими чудовими стравами китайського ресторану. Спека не заважала нам, адже якою б не була погода, вона чудова від природи.

Надвечір ми пустилися до пляжу Яз, щоб знайти на самісінькому березі житло. Саме там із житлом було найскладніше. Але зрештою ми знайшли вільний номер в готелі під назвою «У Галини». Номер нам здавала Таня, а її маленьку донечку звали Наташа. При цьому, на наш подив, вони зовсім не володіли й не розуміли російської мови.

Наступні 2 дні ми провели біля моря на пляжі Яз, нікуди не виїжджаючи звідтіля аж до останнього дня, коли виїхали в аеропорт, щоб здати автомобіль та сісти в літак назад до України.

Местіа

Местіа розташована на південному схилі Великого Кавказу, в 128 км на північний схід від Зугдіді (висота 1500 м.) над місцем злиття річок Местіачала і Мулахура, простягаючись у довжину майже на 6 кілометрів.

Її оточують з південного боку – хребет Зурулді, з північного – гора Цхаквзагарі, зі східного – гірський масив Бангуріані, а з західної сторони відкривається панорама на вершину Лаіла.

Пам’ятники середньовічної архітектури Местіа включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У Местіа збереглося кілька десятків середньовічних кам’яних будинків з характерними тільки для Сванетії сторожовими і житловими вежами, які охороняли колись Местійську долину. Величні башти-фортеці (або будинки-башти), півколом охопили місто, досі не втративши своєї величі. Вони донині є архітектурними домінантами і надають місту унікального вигляду.

На жаль, з розвитком туристичної розбудови центру селища в нетиповому для сванів стилі американського Дикого Заходу, автентичні архітектурні пейзажі щороку зміщуються на периферію, залишаючись неспотвореними глобалізацією лише на схилах навколишніх гір, в історичних присілках Местії: Лагамі, Ланчвалі, Лехтагі…

У Местіа є унікальні церкви 10-14 ст.:

Церква Мацхварі (Преображення) в Лагамі – 9 ст. (!) – родова двохярусна церква, з фресками 13 ст. у верхньому ярусі, 10-12 ст. у нижньому підземному ярусі. Зверху до низу збережені і законсервовані усі оригінальні фрески, деякі з них відкривають оку кілька шарів – але усі періоду раннього середньовіччя…

Церква Тарнгзел (Святих Архангелів) -

Інші церкви -

У селищі розташована низка музеїв:

Історико-етнографічний музей, де зберігаються унікальні ікони, рукописи та інші реліквії.

Сванський житловий комплекс родини Маргіані – етнографічна пам’ятка старовинного сванського побуту.

Будинок-музей Михаїла Хергіані – видатного альпініста,  уродженця Местіа, в пам’ять якого встановлений бюст.

На центральній площі-сквері Местіа знаходиться туристичний інформаційний центр, в якому можна отримати кваліфіковані поради англійською щодо місцевих туристичних об’єктів. Тут завжди чути багатомовний гомін туристів з різних країн світу – найбільше молоді приїздить із Польщі, Ізраїля, Франції, Німеччини, Чехії.

Звідсіля можна вирушити у будь-яку точку Сванетії: купа місцевих таксистів і провідників, для яких це чи не єдиний реальний спосіб прогодувати сім’ю. Найпопулярніший маршрут – високогірне селище Ушгулі (стандартна ціна – 200 ларі – 100 євро за джип туди і назад, інколи щастить сторгуватись до 160 ларі).

Саме навколо центрального скверу зосереджені нечисленні заклади харчування та кращі (а тому й дорожчі) гестхаузи.

Местія – центр високогірного туризму в і альпінізму Сванетії: звідси починаються сходження на вершини Ушба, Джанги-тау, Шхара та ін. Наприкінці 2010 року тут відкрився гірськолижний курорт та аеропорт.

Навколишні цікавинки:

У Местії є кілька джерел з мінеральною водою. Одне знаходиться в центрі містечка, три інших – на березі річки Мулахура.

Недалеко від Местії пролягають гірські туристичні маршрути:

- маршрут до льодовика Чалааді.

- маршрут до озер Корулді.

- маршрут до г. Ушба.

Гірськолижний курорт Хацвалі – розташований за 7 км від Местії. Там можна взяти напрокат спорядження і перекусити в кафе. З центру Местії до Хацвалі прокладена шосейна дорога.

Корисні лінки

http://travelgeorgia.ru/216/

http://www.inmestia.com

Автор: Роман Корнилюк

В улоговині, оточеній південно-західним схилом Великого Кавказу і Сванетським хребтом, знаходиться безліч невеликих поселень, які органічно вписані в навколишній ландшафт і відрізняються самобутньою архітектурою.

Місцеве населення – свани – специфічна етнографічна група грузинів зі збереженим глибоким пластом культури та своєрідною ментальністю, якими досі захоплюються мандрівники.

Край багатий на мальовничі ліси, суворі вершини, високогірні озера та льодовики, архітектурні та сакральні пам’ятки, що сягають темних віків між античністю та середньовіччям.

Детальніше про історичний регіон Сванетія >>>

Недарма за Жуків острів ведуться бої екологічних активістів з місцевою бидло-елітою, яка хоче пустити лакомий шматок первозданної землі під особнячки. Бої в прямому значенні, з огляду на вбивство головного активіста акцій-протесту…

Та я не про те.. Відпочинок в глибині острова видався на славу. Купалися, бігали, стрибали, грали на гітарі, фоткали, шкварились на сонці, пірнали, спілкувалися з друзями, яких не бачили давним-давно.

Словом відкрили літній туристичний сезон на славу!

Автор фото: Дрегало Олег

Піший похід 2-ї категорії складності Горганами, Свидовецьким та Чорногірським хребтами Карпат «ЗУБРИ»

Строки проведення: 1-10 травня 2009 року

Маршрут: с.Манява – вдсп.Манявський – пер.Легіонів – г.Дурня – г.Братківська – пер.Околе – г.Татаруха – г.Трояска – г.Стіг – г.Близниця – г.Стара – с.Кваси – г.Петрос – г.Говерла (1А) – г.Бребенескул –г.Менчул –г.Вухатий Камінь – вдсп.–с.Дземброня – устя р. Дземброня – с. Красник.

Кілометраж: 175 км
Охват: 2 області України, 3 гірських хребти, 2 водоспади, 2 скити.

Керівник: Дрегало Олег

Кількість учасників: 14 (10 чол, 4 жін)

Мета: Пройшовшись вздовж старого кордону, подивитися ландшафти Карпатського високогір’я, відвідати гірські монастирі та водоспади.

А бачили навіть справжнього Потапенятка!

Альпінштоки до бою!

Ще Фото!

Карта маршруту походу