Колорадо: Подорож без мети і маршруту. День 2

11709226_10207260897739493_2861098642756192945_n

Автор: Люба Шипович,

президент ГО “RAZOM for Ukraine

Колорадо – штат хіпстерів, бездоріжжя, неймовірних краєвидів і постійного головного болю або Подорож без мети і маршруту.
(Всі співпадіння імен і подій випадкові)

День 1 / День 2 / День 3 / День 4 / День 5 / День 6

День Другий

Ніч була надзвичайно довгою. Напевно такими були ночі емігрантів, що тряслись в покритих іржою трюмах пароплавів, які перетинали Атлантику. І відчуття були такими ж. ФорРаннер трясло мов стару шхуну під час липневого шторму.

Хвилі нудоти підступали до горла, повітря було їдким і отруйним, хотілось зійти на тверду поверхню і зупинити Землю, що оберталась орбітою з шаленою швидкістю. В наступну мить я вже вибиралась з машини, холодне нічне повітря обпекло хворобливу свідомість і приглушило нудоту. Повернулась всередину в наш “штаб” на високих колесах і заснула аж до моменту, коли нав’язливі сонячні промені почали силою піднімати повіки.

Ранок був прохолодним і сонячним, інші мешканці кемпграунд жваво метушились, збираючись хто на рибалку, а хто з роверами в гори.
- Прокидайся, соня! – це я до Наталі. Обожнюю спати зранку, але тут чомусь відчувала обов’язком вставати раніше і бути тим дратівливим подразником, що заважає висипатись.
- Їдемо за кавою? – поцікавилась Наталя.

- А як інакше? – ліниво чи то спитала чи то погодилась я.
- Два латте з собою, – через хвилин двадцять замовляли ми в придорожній кав’ярні найближчого містечка. Подвійне еспрессо вже було б зайвим.

Наталя знову за кермом. Їдемо кудись в південному напрямку.
- А що там?
- Аспен, – відповіла Наталя так, ніби я була б неймовірним невігласом, якщо б не знала, що то за місто (?) Аспен і чому ми туди їдемо.

Десь на горизонті виднілись гори. Сонце вже добряче нагрівало машину. Наталя тиснула на газ, розсікаючи прогріте повітря і пливучи по розпеченому асфальту до загадкового для мене Аспена. В очах темніло, машина знову перетворилась на велетенський корабель, який розхитувало на ще більш велетенських хвилях.

Черепна коробка здавалась порцеляною, що ось-ось може тріснути, не витримавши тиску сірої речовини, що так і намагалась виплеснутись через вуха, ніздрі, через маленькі щілинки в черепі, що утворювались від тряски.
- Може візьмете коня? – здається саме це спитав іспанською смуглявий хлопчина років 17, – вулкан Пакая на восьми тисячах футів над рівнем моря, білим важко підніматись.
- Ніфіга, я зможу і без вашого коня, – подумала я і рушила вперед. Гватемала, хоч і одна з найкримінальніших країн світу, але до біса живописна.

- Я мушу піднятись на цей вулкан, я не здаюсь так легко, – кров пульсувала в скронях із страшенною швидкістю, в очах вже було зовсім темно. Зупинилась випити води, сіла на розпечену потріскану землю, спробувала встати – “а хрєн вам”, відповів на моє зухвальство якийсь внутрішній голос, ноги підкосились, і вже знову на землі, роблю вигляд, що захотіла ще випити води. Прийняти факт, що організм пручається, що не піддається на природжену впертість свідомості, важко, майже неможливо.

Кілька невдалих спроб боротись з ним і кивок хлопчині, який весь цей час слідував за мною, щоб давав коня. Чи не вперше в житті я здалась, підкорилась організму.

Ніхто не знатиме про цю ганебну слабкість. Фото з вершини вулкану доведуть мою спроможність піднятись, ніхто не питатиме деталі, ніхто не здогадається, що підняття відбулось на чотирьох ногах, більш м’язистих, ніж мої.

Машина підскочила на вибоїні і я прокинулась. Наталя мовчки управляла нашим пересувним “штабом”. До чого був сон про Гватемалу я не зрозуміла. Хоча паморочилось десь так само, як і у підніжжя вулкана Пакая.
- Думаєш, якщо раз здався, якщо не зміг чогось досягти, то будеш слабаком назавжди? – здається вголос спитала я.
Наталя пожала плечима і звернула на заправку.

- Заїдемо поїсти?
- Ага. Давай за супом, – охоче погодилась я.

Дороги без жодного автомобіля, густий пар від солоних озер, жодних поселень на десятких миль і раптом ХолФудс. Ми переглянулись і без слів домовились, що пропустити не можемо, заїхали на парковку перед магазином.

Що б ви думали їдять люди, хто подорожує в автомобілі без мети і маршруту безкраїми просторами Колорадо? Правильно, суші і лабстер біск, запиваючи кефіром. Ага, типу подорож на межі екстріму – екстремальних комбінацій. Реднек-хіпстер якийсь прямо.
- Куди далі?
- На південь, – досить вичерпна відповідь.
- Бліііін, яке прікольне містечко, – із захватом протягнула я, коли наш ФорРаннер поважно закотився в Ледвіль. – Давай біля візітор центр зупинимось, – я побачила туристичний центр, а Наталя вже туди звертала.

Повсюду знущальні написи про висотну хворобу, про нестачу кисню, про туристів, яким не варто вживати кофеїн і алкоголь (ще б сказали від сексу утримуватись, і для чого тоді взагалі жити) – таким виглядає найвище місто Сполучених Штатів. Понад десять тисяч футів над рівнем моря. Як відчувається нестача кисню? А так, ніби вечір до того єгермайстер пивом запивали.

В Ледвілі є опера, логічно, що найвища в штатах, і ресторан з цінами, здається, з початку минулого сторіччя. Філе міньйон за $9.95 звучить знущанням для людини, яка вже третій місяць не їсть м’ясо. Ну і нахрєна я перестала їсти м’ясо перед поїздкою. Філе міньйон за $9.95 майже змусив мене вдруге в житті здатись. Але ні, тут Наталя, я маю бути сильною при ній.

Ледвіль виглядає трохи закинутим містом, поодинокі перехожі бредуть від бару до бару, вік золотої лихоманки давно позаду, хоча музей видобування золота і срібла нагадує про те, що колись тут було людніше. В музей йти ліньки, беремо лише карту на вході.

- Хочеш в місто-привид? – риторично запитую я, не очікуючи ніякої відповіді. Наталя щось відповідає, але я хочу чути лише “так”, тому не зважаю на справжню відповідь. Хоча напевно відповідь була ствердною, бо Наталя виставляє джіпіес на місто Сейнт Елмо, покинуте людьми ще у 1922 році.

Далі за кермом я. Наталя дрімає. Я, тримаючись за кермо, розумію, що в капітана не паморочиться голова навіть в найсильніший шторм, бо він має точку опори – штурвал. Роздумую, як би за кермом бувати частіше, при тому, що Наталя неймовірно любить вести машину, планую підступні схеми захоплення водійського місця. “Бля, ну й егоїстичне ж ти створіння”, – витверезлює мене внутрішній голос.

Винувато схиляю голову і далі вже роздумую про підступність своєї натури і егоцентричні нахили. Помічаю туристичну зупинку на зворотньому боці дороги і різко завертаю, перетинаючи подвійну смугу. Наталя прокидається, якось осуджуюче дивиться на мене, ніби чула всі мої думки. “Треба бути обережнішою з думками”, – вирішую я і виходжу з машини.


Ви бачили річку, що тече вверх? Розганяється з висоти, закочується в заглибину і – хлобись! – затікає наверх, вже спокійніше продовжуючи маршрут. Саме так тече Гейбл Крік біля якогось мені чомусь так раптово захотілось зупинитись.
- Ахрєнєть, – по-філософськи чи то вимовляє чи занадто голосно думає Наталя. А може мені просто хотілось, щоб вона так подумала.

“Я, напевно, екстраверт, а вона – інтроверт”, – роздумую я про те, чому ми продовжуємо наш шлях мовчки. В усіх розумних книжках пишуть, що внутрішній світ інтровертів дуже цікавий і багатогранний. Як природженний дослідник хочу туди влізти, немитими вже другу добу руками, розкрити, подивитись. Це звичайна цікавість, в якій жодних світлих і благородних помислів. Нице бажання розібрати все на детальки, а потім спробувати знову скласти докупи … якщо вийде.

Наталя це відчуває і захищається. Я точно бачу під тою тридюймовою бронею маленьке пухнасте створіння, яке тремтить від подихів вітру, що все-таки пробиваються через захисну оболонку. Його хочеться обійняти, притиснути міцно-міцно, сказати, щоб не боялось. Але кого я обдурюю, мене таки треба боятись. Я ж як патологоанатом спробую розкласти на органи, роздивитись, а потім закинути, коли все побачу, досередини і зшити як-небудь, щоб родичі не здогадались про вакханалію, що відбулась.

З’їжджаємо на паралельну дорогу, грунтову і з безліччю вузьких тунелів.

Я аж підскакую від задоволення – люблю дороги без асфальтового покриття. Так гірськими дорогами докочуємось до Сейнт Елмо. Розчаровано дивлюсь на інформаційний центр, щоправда зачинений (це трохи рятує ситуацію), виходимо з машин, роздивляємось навколо, підходимо до зачинених покинутих будинків, заглядаємо через давно немиті вікна всередину. Місто виглядає бутафорним.


Привиди тут точно не живуть, хіба якісь дуже гламурні.

Пару фото на згадку і вирішуємо шукати місце для зупинки на ніч.

- Давай переїдемо через гори на захід, там є кемпграунд, – відповідально пропонує Наталя, – дорога грунтова і гірська, але ми ж не дарма брали 4х4. Зможемо?
- Нє вапрос, – впевнено заявляю я і завертаю на досить кам’янисту дорогу.

Швидкість знижуємо до 3 миль за годину, ФорРаннер якось боязливо підскакує на каміннях, трохи приторможую перед річкою, суміваючись чи ми ще їдемо по дорозі чи вже в’їхали в русло гірської річки. Оглядаюсь на Наталю. Вона трохи з острахом дивиться на мене, роздумуючи, чи варто довіряти моїм водійським навичкам. “Нам не слабО”, – переконую себе я і тисну на газ, збільшуючи шидкість до чотирьох миль за годину і з ревом піднімаючись вгору по слизьким камінням, по яким хлеще вода.

Знову оглядаюсь, Наталя дивиться на мене з особливим пієтетом, це задовольняє самолюбство, і я ще впевненіше рухаюсь вперед, тобто вверх.

- Приїхали, – роздратовано вимовляю, зупинившись перед пеньком посеред дороги.
Виходимо з машини, оглядаємось. З боків сніг, досить глибокий.
- Не хочеться визнавати, але далі я не зможу поїхати, – зовсім по-дорослому заявляю я, – сама б ризикнула, але нас двоє, брати відповідальність за когось мені стрьомно.

- Згодна, треба вертатись, по снігу не проїдемо, але ти – молодець, що доїхала аж так далеко. – Здається сніг на дорозі розтопив льодову кірку між нами. Наталя раптово стає такою рідною мені, чи то тому, що єдина людина на десятки миль, чи то тому, що назвала мене класним водієм.

Хочеться її обійняти, теж сказати щось приємне. Стримуюсь. Пропоную зробити фото, як доказ, що перешкода дійсно була непереборною, і вертатись на більшу дорогу, з якої звернули.

Вертаємось, розглядаючи закинуті будинки по сторонах нашої чи то дороги, чи то річки. Ці явно не схожі на бутафорські з Сейнт Елмо. На більшій дорозі, яку Наталя жартома називає “мейджор хайвей”, знаходимо досить пристойний кемпграунд біля каскадного водоспаду. Знаходимо єдине вільне місце під номером “13″, радіємо своєму везінню і розкладаємось на ніч.

Вже абсолютно професійно розкладаємо багаття, смажимо тофурки, завчасно придбані десь по дорозі. Алкоголю зовсім не хочеться, п’ємо томатний сік, додаючи до нього соус El Yucateco. Вставляє не гірше єгермайстер. Під шум водоспада і сяйво зірок, що видно через бокові вікна автомобіля, моментально засинаємо.

Очікуйте наступні серії…

Опубліковано у Автомобільний туризм, ЕкоТуризм, Екскурсії, США | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.