Колорадо: Подорож без мети і маршруту. День 1

Автор: Люба Шипович,

президент ГО “RAZOM for Ukraine

Колорадо – штат хіпстерів, бездоріжжя, неймовірних краєвидів і постійного головного болю або Подорож без мети і маршруту.
(Всі співпадіння імен і подій випадкові)

День 1 / День 2 / День 3 / День 4 / День 5 / День 6

День Перший

Безпека – це те почуття, відчуваючи яке, можеш гори перевернути і з’їсти бургер в придорожньому кафе, не рахуючи калорії і не питаючи, коли кухар востаннє мив руки. Великі машини на великих колесах і з потужним двигуном дають відчуття безпеки.

- В ФорРаннер поміститься надувне ліжко. І взагалі треба брати, бо це Тойота, – сказала я.

Наталя кивнула на Форд з люком, сказавши про, те що з нього буде видно зорі. Але в протистоянні Тойота і зірки, небесні світила програли. І ми вже мчимо кудись в сторону засніжених гір, чистих і швидких річок, далеких світів, кудись вдаль, аж поки не звертаємо у першу пристойну кав’ярню. Кількість хіпстерів на квадратний метр тут явно зашкалює. Від косих поглядів трохи рятують мої конверси і сорочка в клітинку. І чому я залишила вдома свої червоні джинси?

- Треба хоч трохи виділятись, – перебила думки Наталя, – Латте з подвійним еспрессо, – все ж так само по-хіпстерськи замовила вона.

- Інколи люблю розчинитись в натовпі, – і я замовила те ж саме.

В Таргеті взяли надувне ліжко, штатив для камери і маленький складний ніж. А що ще потрібно для тижневої подорожі?

Коли винайдуть телепорт, я обов’язково ним користуватимусь для переміщення. Ненавиджу перельоти. Від них болить голова, вуха і взагалі мутить так, що починаєш жалкувати, що взагалі кудись їдеш. А може це тому, що не спала 2 доби перед літаком. Чи від висоти над рівнем моря. Ага, Колорадо не дуже рівнинний штат.

В будь-якому випадку чекатиму винайдення телепорту. Я навіть знаю, як він виглядатиме. Щось на зразок червоної телефонної будки, куди заходиш всередину, зачиняєш за собою двері, на панелі екрану на стіні набираєш перші літери назви міста, екран показує перелік співпадінь, обираєш потрібне місто, адресу.

Далі – ціла купа питань про безпеку телепортації: не брати рідину з собою, не мати вогнепальної зброї, колючих предметів, в жодному випадку не одягати зелений одяг (він чомусь несумісний з телепортацією).

Потім потрібно вставити у щілину внизу екрану посвідчення особи і кредитку. За дверима на вулиці вже починає збиратись черга знервованих подорожуючих, а ти все перебираєш кредитки, щоб підібрати, яка ж з них працює. А вже за мить виходиш з такої ж будки десь, скажімо, на Санторіні Плаза в невеличкому містечку в Еквадорі. А літаки залишаться для романтиків.

Дивно, що ми їдемо мовчки. Напевно треба про щось заговорити. А з іншого боку, чому я повинна починати розмову. Якось Наталя казала, що їі дратують люди, які багато говорять. Не буду дратувати людину за кермом.

Національний парк “Рокі Маунтін”. Ми точно в Колорадо? Туристів як на Таймс Сквер в літній день.
- Зупинимось на оглядовому майданчику, – порушила тишу Наталя.
- Угу.

А тут до біса гарно. Якась така банальна краса зі сторінок журналу “Нешіонал Джіографік”. Як в рекламі джерельної води в пластикових пляшках. Зелені ліси на фоні білосніжних гір, а десь внизу між гір – кришталево чистий струмок. Пару фото на пам’ять.
- Може усміхнешся?, – це я до Наталі.
- Еее. Не люблю усміхатись. І взагалі закінчуй зі своєю вічною усмішкою, це дратує.

Цікавий поворот. В підлітковому віці я десь зо два місяці тренувалась перед дзеркалом, щоб навчитись усміхатись і щоб це не дуже дибільно виглядало. А тут в тридцять виявилось, що це дратує інших.

Наталя, здається, зрозуміла, що зачепила мої почуття, і все-таки усміхнулась, щоб якось загладити сказане. Інколи вигідно робити ображенний вигляд. Запам’ятаю на майбутнє. Розгладаю в об’єктив камери навколишні краєвиди і бачу видряпане на дереві на корі серце. Романтікі хрєнові. Залишили слід в історії. Так і уявила двоє закоханих хіпстерів видряпують складним ножиком сердечко і мріють, як привезуть на це місце онуків. Не знаю, чи бувають у хіпстерів онуки. У тих мають бути, бо інакше для чого дряпали дерево.

А дорога веде все вище і вище. Не знаю, як я здогадалась кинути в сумку зимову куртку. Таку легку куртку Юнікло, яка дуже до речі, коли посеред літа раптом сніг навколо і охрєнєть як холодно стає.

- Сніговик!!! – я заверещала так, що Наталя ледве на зустрічну не вилетіла.
- Окей, зупинюсь, – усміхнулась вже без примусу вона і з’їхала на узбіччя.
- Сніг!!! Посеред літа!!! І сніговика хтось зліпив. Зроби мені пару фоток в снігу. А ще ось так лежачи. І ось тут біля таблички “Тундра”, – я вела себе явно по-ідіотськи.

Напевно це все через відсутність телепортів для подорожей.

А ще треба обов’язково написати “Разом” на снігу і лого намалювати. Афігеть, і це так поводиться президент – страшно сказати – Громадської Організації.

Про тундру, до речі, не жарт. Оленів ми бачили. А олені з пухнастими рогами (ті, що їх американці називають елкс) по-моєму живуть в тундрі. І холодно там так, що капець просто. Після тундри вже почали спускатись вниз. Принаймні вуха це відчули, вірніше нічого не чули десь годину, аж поки ми опинились біля озера Гренбі.

Сансет Пойнт звучало як хороше місце для ночівлі. Ми про це якось синхронно подумали і тут же побачили вказівник на Кемпграунд (ну типу офіційне місце для стоянки з наметами). Намету в нас не було, але хоч дрова треба взяти. А до дрів ще зефірки, три банки тунця, ящик пива і 2 пляшки єгермайстра. Повернулись знову на кемпграунд і з’ясували, що це не просто місце для зупинки, а ще й має туалет, воду і до всього ж на території парку.

- Піду куплю дозвіл, – добре, що я поїхала з такої відповідальною людиною, без Наталі було б складно, а може б і взагалі не поїхала б.
- О ця штуковина вона напевно для того, щоб сміття підвішувати, давай на неї прапор повісимо, – мої ідеї, як завжди, відрізняються особливим ідіотизмом.

- А ще треба фото в Разом футболках, – Наталя почала підігрувати.
Трохи попозували для фото, відкрили тунець, розвели вогонь і під єгермайстер треба було почати якісь відверті розмови.
- Я тебе трохи боюсь, – зізналась я Наталі, – ти така серйозна, доросла і ніби відсторонена від усіх.

- А для чого зближатись з тим, хто це використає проти тебе потім? – резонно відрізала вона. – Я така, як є і змирись з цим, тобі зі мною проводити наступні 6 днів.

Я не знайшлась, що заперечити. Єгермайстер закріплений пивом вже вдарив в голову. Вогонь потрохи гаснув, тягнуло на романтику, почала рахувати зірки, на третій сотні збилась і подумала: ну його нах, пора спати.

Наталя, здається, тільки і чекала, коли я вже припиню свої відвертості, замовкну і піду спати. З радістю погодилась одягтись (ага, все ще холодно до біса) і залізти через багажні двері на наше надувне ліжко.

Продовження буде.

Опубліковано у Автомобільний туризм, ЕкоТуризм, Екскурсії, США | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.