Кулька набирає правильних форм і потихеньку плаває собі в невагомості хвойного ефіру, обминаючи сосни, що аж просвічуються наскрізь останніми мідно-латунними променями стомленого сонця.

Широчінь плеса рябить від впевненого, а тому й спокійного вітерця. Небесний Архітектор вибудовує дивовижі із хмарин. Світязь і Небо ніби змовились, легко втягуючи твою сп’янену рідним космосом душу в тужливу мелодію поліської тиші. Найріднішої в світі тиші.

…Заколисаний очеретом, гіпнотизуєшся золотистою сонячною доріжкою, що без упину манить зір фантастичними переливами червонястої світлотіні. І тебе знову кличе даль. Кличе до себе щойно народжена мрія:

- Пора!

- З Богом!.. – відповідає, тужливо усміхаючись, матінка-земля. Найрідніша у світі земля.