Тбілісі. О 23:00 ми приїхали до вокзалу на метро, знайшли нашу маршрутку «Тбілісі-Батумі», квитки на яку придбали заздалегідь, забрали речі з багажного відділення і завантажились у цю пекельну жестянку.

Протягом наступних 6 годин їзди на маршрутці зуміли оцінити всі радощі автостопу:  душно, тісно, шумно, трійка жахливих пісень в однаковому порядку невгамовно змінювали одна одну, вириваючи мозок із напівбожевільної дрімоти: «Маджанджа», якась пісня у стилі шансон про прокурора», і супер-хіт цієї ночі «Анаша… Анаша… Очєнь хяряша….»

Гріголеті. Висадили нас по проханню на морі – біля селища Гріголеті. Вибір саме цього місця для висадки базувався на якихось інтуїтивно-умоглядних міркуваннях – на карті виглядало цікаво: мале сільце на березі Чорного моря більш приваблювало нашу палатку, ніж урбаністичне Батумі.

Як виявилось, крім карти варто дивитись і на інші джерела інформації: темна ніч: хоч око виколи, під ногами чвакає, моросить дощ, ми йдемо на шум моря, якого не бачимо – туман, ніяк не можемо намацати підошвами хоч якогось відносно сухого місця для намету. Намацавши в темряві мокру але хоча б не калюжо-подібну діляночку, ставимо намет і, втомлені, завалюємось у крепкий сон.

Прокинулись о 9:00. Жарко і волого. Виходимо, оглядаємось і розуміємо, що замість чудового пляжу серед платанів і сосен ми попали хто-зна куди: чорна дрібно-дрібно піщана аж глиниста земля, де-не-де поросла травою, навколо повно поліетиленового сміття і кучугури бруду після шторму,  видніються якісь рідесенькі хащі. Під ногами продовжує чвакати, хоч вода на очах випаровується. Море якесь суворе і неприязне. Постапокаліптичний пейзаж.

Без  вагань валимо на трасу – стопити, щоб переїхати в якесь більш приязне місце – якесь із тих, що бачили в перший день нашої подорожі. Швидко нас підібрала привітна молода пара: футболіст зі своєю дівчиною. Чудово розмовляють російською, інтелігентні і комунікабельні.

Урекі. Це прекрасне місце з унікальними пляжами із чорним магнетичним піском ми вирішили проїхати, оскільки після Гріголеті мокра глина і пісок викликали неприємні асоціації.

Як виявилось, якщо рухатись вздовж узбережжя на південь – розмір пляжного «покриття» поступово зростає, надаючи широкий вибір найвибагливішим пляжникам: Гріголеті – глина, Урекі – пісок, Кобулеті – дрібна кругленька галька, Батумі – крупна пласка галька, розміром в кулак, Сапрі – ще більше злеліяне морем каміння. Звісно, наш вибір зупиняється на Кобулеті!

Кобулеті. Нові знайомі вибрали для нас ідеальну місцину для табору перед самим північним в’їздом до курортного селища Кобулеті: сосновий лісочок, небагатолюдний чистий гальковий пляж і море! Галька на пляжі різнокольорова, складена з різних типів вулканічних кристалічних порід.

Навколо стояли намети відпочиваючих, більша частина з яких не лишалась на ночівлю. За кількасот метрів біля траси є труба з питною водою – спеціально для туристів «дикунів».

Поставили намет. Відпочили, покупались у морі. Сієста і повний релакс.

Окремої згадки заслуговує похід в кафе. Так як ми вибрали найбільш віддалене від туристичного шуму місце, прийшлось трохи прочалапати – 1 км точно до найближчого кафе – зліва біля траси, пластикові столики на свіжому повітрі. Вразило те, що чекали свого хачапурі протягом однієї години (!), нам чомусь до хачапурі подали … хліб (!), якого не замовляли, а потім отримали чек, оформлений методом «зі стелі» в якому загальна сума і вартість складових явно не сходилась і явно не в нашу користь.

Після цього випадку ходили харчуватись у кафешки в самому Кобулеті. Сервіс: небо-і-земля.

Наступного дня після обіду вирушили до Батумі. Пройшли пішки усі 14 кілометрів, впродовж яких тягнеться Кобулеті. Усвідомили, як нам пощастило з отим тихим лісочком на окраїні – в самому Кобулеті атмосфера приблизно як на будь-якому кримському курорті, правда через довгу берегову лінію не така висока щільність відпочиваючих.

Батумі. Доїхали до порту з аджарцем, який має сезонний бізнес в Україні – торгує хурмою на новорічні свята в Одесі та Львові.

Показав нам величезний Ботанічний сад перед містом – гордість жителів Аджарії.

Батумі вражає невимовною сучасністю. Прекрасний бульвар, чудова набережна. На пляжі – крупна галька.

Особливо вразили ввечері світло-музичні фонтани з голографічним балетом. Можна дивитись на них вічність.

Автобус №10 відвіз до аеропорту.

Гостинна Грузія проводжала нас дощем…

Автор: Роман Корнилюк